У нас немає національних олігархів

Розмова з Романом Крілем і Володимиром Войчишиним, музикантами гурту «Очеретяний кіт»

Усі українські музичні гурти, які виступали на сцені нещодавнього фестивалю «Шешори-2006», безперечно, заслуговують на відверте захоплення та повагу. В кого ж ноги не підкошувалися під час виступу «Гайдамаків»? А чи знайдеться хтось, хто не відчував пришвидшеного темпу серцебиття, коли заспівав Дмитро Добрий Вечір («Вій»)? Не можна забути про вибух емоцій і демонстрацію енергії українського духу, коли грали «Перкалаба», «Гуцул Каліпсо», «Бурдон» чи «Пропала грамота».

На цьогорічному фестивалі нікому не довелося засумніватися, що в Україні є якісна етнічна музика, яка живиться переказами та традиціями предків. На особливу увагу заслуговує унікальна в своєму роді група «Очеретяний кіт». Адже цей вінницький колектив виконує пісні, які чумаки створювали на дорогах, що вели до безцінного в ті давні часи скарбу — солі. Нині в нашій країні немає проблем із купівлею-продажем цього продукту, але, погодьтеся, без нього не обійтися. Інакше страва буде несмачною, і марно витрачати час на її приготування.

Мабуть, саме на часі дбати і про складники в музичних стравах, щоб бува не впасти в несмак і не отруїтися чи то «фанерною попсою», чи то іншою примітивною підробкою, яку музикою назвати важко. Учасники «Очеретяного кота» пропонують відчути смаковитий запал чумацьких пісень та охоче погодилися відповісти на декілька запитань.

— Скільки років «Очеретяний кіт» на музичній сцені, та що йому вдалося зробити за цей час?

— Давно вже це було, коли починали грати. Більш ніж десять років тому. Наразі випустили чотири альбоми:1998-го — «Бурсу», наступного року вийшла «Манія», тоді «Коломийки» (2000) і, нарешті, цьогоріч нам вдалося на студії «УкрМюзік» створити четвертий — «Мандрівка в косаківку».

— Ваше «амплуа» — тільки чумацькі пісні чи бувають і варіації?

— Ні, не лише чумацькі. Наприклад, третій наш альбом — це винятково коломийки. В другому присутня електроніка. Виконуємо й авторські пісні на вірші вокаліста гурту Романа Кріля та вінницького поета Анатолія Секретарьова. Вони насичені надзвичайно цікавою тематикою.

— А як щодо складу гурту? Він у вас постійний чи також змінюється?

— Склад завжди змінюється. Тепер нас п’ятеро. Працюємо вже більш акустичним складом. У нашій грі присутні флейта, акустична гітара, контрабас, скрипка та бухало.

— У Шешорах ви вже не вперше. Які враження саме від цьогорічного фестивалю? Що нового відчули, побачили, порівняно з минулим роком?

— По-перше, людей значно більше. І, до речі, вік присутніх також змінився. Порівняно з попереднім фестивалем, помолодшали на п’ять-шість років. Це дуже оптимістичний момент, тому що означає — українська культура ще розвивається. І дуже приємно, коли такий натовп народу підтримує тебе, коли виходиш на сцену.

— А що змінилося у вашому колективі в проміжку між «Шешорами-2005» і «Шешорами-2006»?

— Головним моментом вважаємо те, що нам удалося відступити від занадто перебільшеної ідеї фолькової динаміки до сучасного світу, який знаємо краще. Пісні, які народжуються зараз, будуть зрозумілішими і для нас, і для слухачів. Ми знаємо свій теперішній світ краще, ніж той, що був. Тому й з’являються нові твори.Будь-який хор чи гурт повинен зробити певний внесок в українську музику. Вважаємо, це справа честі. Дуже важливо, щоб сучасна музика, як і сучасна думка, сучасне життя теж гордо демонструвала свої рівні, які слухач відчуває.

— Ви в музиці більш ніж десять років. Як щодо підтримки вашої роботи з боку держави? Чи зараз, на вашу думку, легше «просувати» українську музику?

— Якщо ти намагаєшся виконувати свою роботу щиро, з любов’ю, то слухач знайдеться обов’язково. А щодо державної підтримки, то відомо — в нас гроші здебільшого викидають на ніщо. У нас немає національних олігархів, а культурний рівень вітчизняних бізнесменів дуже низький. Потрібна практика роботи з людьми. Тоді аудиторія знатиме пісні, бачитиме і, відповідно, купуватиме альбоми. А музикантам усе слід робити щиро та відверто, тоді все буде гаразд. Можливо, в іншій країні це не було б потрібно. А в нас потрібно все, що зроблено з любов’ю. У нас є друзі, які допомагають. І чудово, що є такі фестивалі, як «Шешори», «Країна мрій».

— А де ще вас можна почути, крім Вінниці та Шешор?

— Ми дуже любимо грати на вулицях Вінниці. Таким чином піднімаємо культурний рівень міста. І з-закордону надходили пропозиції, але чомусь завжди щось не складається з нормальним фінансуванням.

Відомо, що є рівень змісту та рівень виконання пісень. Щоб зіграти за кордоном, потрібно сформувати в слухача інтерес до чогось гучного. Зміст уже не дуже обов’язковий. А ми не хотіли б робити акцент лише на драйві.

— Тож на яку ідею сьогодні потрібно скеровувати свої думки та зусилля українській музиці?

— У кожного своя ідея. Головне, якщо ти чоловік — бути чоловіком і не йти на поступки із совістю. Не продаватися. Якщо Бог дарував тобі певну красу, то роби так, аби не розміняти цей дар. У нас є дуже багато якісної музики, яку можна якісно виконувати. Тож напрям має бути передовсім щирим. Потрібно розуміти, що і зміст, і мелодія, і виконання є важливими. Але зміст і мелодія — первинні. А якщо дуже красиво співати якусь «лажу» (що часто роблять), це вже обман.

— Чому назвали колектив «Очеретяний кіт»? І що ваш «кіт» планує «спіймати» в майбутньому?

— Тепер це вже легенда. А насправді філософське підґрунтя може бути таким: очеретяний кіт — це тварина, яка живе в очереті. Це все, що їй потрібно. Мешкаємо у Вінниці, й нам дуже не подобається тенденція, коли всі масово їдуть до Києва, бо там — гроші з усієї країни. Ми хотіли б і надалі жити в «своєму очереті», в своїй Вінниці. Потрібно, щоб людина могла заробляти на життя там, де їй приємно, а не там, де «крутиться бабло». На майбутнє маємо багато нового матеріалу. Хочемо записати всі чумацькі пісні в нас на студії, що розміщена на березі озера. Записати просто в очереті, разом із жабами та дзюрчанням водички.

Розмовляла Роксолана Кравчук, «Львівська газета», Шешори-Львів

Оригінал, Іще один

"ОЧЕРЕТЯНИЙ КІТ": МАНДРІВКА В... ПУТИЛУ ТА ІНШІ ІСТОРІЇ

На запрошення чернівецького друга з Поділля на Буковину завітав учасник відомого українського етно-рокового колективу "Очеретяний кіт" Володимир Войчишин. Про його перебування на Буковині, новий альбом гурту "Мандрівка в Косаківку", другий тираж якого прихильники змітають з прилавків з неймовірною швидкістю, та безліч іншого він повідав у ексклюзивному інтерв'ю "ДОБІ".

Кадилак, якого боїться міліція

– Володю, як Буковина зустріла "Котів"?
– Гарно! Ото був на вашому святі "Вихід на полонину": якщо не брати до уваги нудну офіційну частину, то все дуже сподобалось. Пригод було дуже багато, більшість з яких абсолютно неформатні і такі, які здивували нас самих. Наприклад, коли всі роз'їхалися, ми вирішили заночувати в Путилі, щоб уповні відчути весь колорит цього місця. Відтак зустріли сутінки просто на березі річки Путилки. До нас приєднались корови, з якими ми ще випили і закусили, а далі насолоджувалися божевільно-красивими краєвидами й цією річкою – адже завжди приємно дивитись на те, як тече вода. Зранку, на зворотному шляху до Чернівців, у нашого кадилака марки "Газ-2402", за кермом якого сидів наш чернівецький друг Ігор Кравців, закінчився бензин. Поки одна делегація з каністрою їздила на заправку, яка знаходилася в п'яти кілометрах від цього місця, фотограф Василь Кияшко разом із "Очеретяними котами" в напруженому очікуванні повернення делегації з бензином влаштував імпровізований сніданок прямо на капоті нашого кадилака. Міліція, яка постійно їздила попри нас і все хотіла нас чи то оштрафувати, чи ще щось з нами зробити, так і не наважилась до нас підступитись. Певно, на них справило неабияке враження поєднання реліктового авто із нашими невиспаними мармизами. Потім наш кадилак кілька разів глох просто на трасі. А ще був момент, коли своєю появою на автошляху ми хвилин на 10-15 паралізували життя чернівецьких вулиць. Ми це реально відчували!

Експерименти з трофейним фольклором

– Мені здається, що розрекламований свіжачок "Мандрівка в Косаківку" – це збірка. Розбий сумніви...
– Так воно і є! Специфіка цього альбому в тому, що ці пісні записувались вдома, на нашій портативній студії, грубо кажучи, на комп'ютері. Тож вони абсолютно не готувалися для якогось альбому – ці пісні ми переважно віддавали на радіо. А потім фірма "УкрМюзік" запропонувала нам випустити альбом. Ми погодились, а чому б і ні? Але все це було записано в різні періоди, тож це більше збірка за принципом мандрівки від однієї теми до іншої – подорож між світів і традицій у часі і просторі.
– То виходить, що існуєте ще з 1998 року, а офіційний реліз – лише зараз. У чому справа?
– Насправді, це нікому особливо невідомо, крім наших друзів, але до цього у нас уже вийшло три офіційних альбоми. Вийшли вони у Вінниці – там є така фірма "МЕД". Але ця фірма – регіональна, вона більше займається іншими речами, іншою музикою, тому розкруткою цих альбомів практично ніхто не займався. Зараз вони просто лежать десь на поличках. Якщо цей альбом користуватиметься попитом, то можливо, що він потягне за собою вихід і тих, більш ранніх робіт.
– Певно, і стилістично всі альбоми різні?
– Так, абсолютно. Перший альбом 1999 року – наша перша спроба, яка так і називалась – "Бурса". Це була така собі подільська "панк-боса". Другий альбом – це вже електронні балади, а наступний альбом – коломийки або наші експерименти з трофейним неподільським фольклором. Ці коломийки у нас дуже вдало лягали на рок-н-рольні рифи. А ще ми видавали автентичний альбом.
– Переважна тематика ваших пісень зараз – чумаки, гайдамаки, українське село в давнину... Певно, нелегко приходить натхнення?
– Натхнення знаходимо у себе на Поділлі – постійно намагаємося мандрувати. У нас там чарівна природа, тому потрішечки відкриваємо для себе той світ. Дорослішаючи, поступово розуміємо, що світ – поруч, тож не потрібно нікуди ходити. Епіграфом до нової плити ми навіть взяли два рядки нашого вінницького поета Володимира Прилипка, які звучать так: "Не багато треба світу, щоб любити білий світ". Оце і є зараз нашим принципом щодо створення музичного матеріалу.

Це не горілка – це свобода!

– Як проходила презентація вашого альбому в Києві?
– Презентацію зробили в екзотичному місці, яке так і називається – корчма "Очеретяний кіт". Ми самі здивувалися, коли дізнались про її існування в столичному гідропарку на березі Дніпра. Директор цього закладу сам нас знайшов і запропонував це зробити – ми із задоволенням погодились. Сцена, обкладена очеретом, стояла прямо на березі Дніпра на фоні Лаври. Було дуже красиво. Директор корчми розповів нам, що бачив на власні очі очеретяного кота: виявляється, в Україні вони є, здається, в Яготині. Ці тваринки живуть у його знайомих – взимку вони приходять на подвір'я, а навесні, влітку та восени живуть просто на болоті в очереті. Саме зі щирої любові до цієї тварини він і назвав свій заклад. А ми назвалися так тому, що в 95-му році Костянтин Бушинський, колишній наш учасник, побачив цю тваринку в київському зоопарку, здається, зараз її там вже нема. Він побачив і зрозумів – оце воно і є! Так гурт і назвав.
– Музика вас годує чи є певні підробітки?
– Певною мірою годує. У себе, у Вінниці, упродовж п'яти років ми граємо на вулиці. То можна назвати "Сейшен одного капелюха", але хтось щось завжди кидає. В основному граємо свої пісні, хоча починали варіаціями з дитинства – перероблений Віктор Цой, ще щось. Але й не музикою теж підробляємо.
– Якою б була ваша реакція на прохання якогось п'яниці виконати, скажімо, "Мурку" чи "Владімірскій централ"?
– Завжди пропонуємо таким людям заграти якусь свою пісню, і в більшості випадків їм це подобається. Принаймні з проявами агресії ще не зустрічалися.
– А як щодо алкоголю чи інших стимуляторів – наркотиків, сала?
– Ми не є алкоголіками, але гастрольне життя потребує значних затрат енергії. Тому за допомогою горілки після цього всього часто можна розслабитись. Навіть у нашого вінницького автора, пісні якого ми співаємо, Анатолія Сєкрєтарьова є такий рядок: "Це не горілка – це свобода". Тобто тут мова не йде про побутовий алкоголізм чи якийсь потяг до кайфу – ні, це не основне, але коли ти перенапружений після важкого концерту, то часто ця горілочка стає у пригоді. Наркотики не вживаємо, а салом залюбки закусимо.
У новому альбомі нам підспівуватимуть жаби
– Чим порадуєте свого слухача після "Мандрівки"?
– Плануємо записувати новий альбом – це будуть чумацькі пісні. Деякі з них представлені в "Мандрівці", але зараз ми хочемо записати їх повністю наживо. Розкрию маленьку таємницю – це буде запис на озері: наша студія "Абріс" знаходиться прямо на його березі, тож запишемо це все з жабами, якимись проїжджаючими поруч машинами, з водою, повітрям, вітром. І ще хочемо одночасно з цим зняти фільм про те, як відбувався запис. Хотілося б також зробити презентацію нашого нового альбому у Чернівцях або, можливо, двох одразу, ще й з чумацькими піснями. Мріємо виступити тут разом із нашими друзями – гуртом "Гуцул Каліпсо", можливо, навіть у рамках якогось фестивалю. Не знаю, як і коли це відбудеться, але дуже на це сподіваюся. Проте, на жаль, це не завжди залежить від нас, як музикантів, але залежить від тих чернівчан, які займаються організацією концертної діяльності. Вже навіть отримали таку пропозицію – справа лише в технічних моментах.
– Що побажаєш чернівчанам наостанок?
– Хочеться побажати чернівчанам бути патріотами свого міста і створювати в ньому все для того, щоб займатися саме тут своєю справою, нікуди звідсіля не виїжджаючи.

Тарас ПІЦ

Оригінал

«У мене є велосипед і семеро котів»

Назва гурту «Очеретяний кіт», який талановито і натхненно грає адаптований фольк 11-й рік, походить від однойменної тварини, яка живе на болоті в очереті, де є все, що їй потрібно для існування. Учасники гурту дуже люблять мандрувати, але принципово хочуть жити у рідній Вінниці, де можуть спокійно займатися творчими експериментами.
Нещодавно «замандрували» вони до Чернівців, потрапивши на свято виходу на полонину. Щоправда, куштував страви гуцульської кухні лише один із лідерів колективу – Володимир Войчишин, який приїжджав на свято зі своєю чарівною дружиною Юлією.

«Самогон треба пити потроху, бо це небезпечно для психіки»

– Нещодавно ви презентували у Києві четверту платівку «Мандрівка в Косаківку». Що ж то за Косаківка, де вона?
– Косаківка – це село у Вінницькій області й назва пісні, яку ми взяли за назву альбому. У ній йдеться про одну з численних мандрівок Поділлям. Це була поїздка до родичів нашого товариша, і все, що там оспівується, – було насправді.
Є там і про місцевий самогон. Він готується з буряка. Подорож відбувалася взимку, тому споживати тоді його ще можна було, але на відстані метра-півтора непідготовлeну людину він запросто міг звалити з ніг. Дуже колоритний аромат і смак специфічний. Його слід пити потроху, бо це небезпечно для психіки.
– Скільки ж можна спожити цієї рідини, не ризикуючи загинути?
– Ми не рахували. Мені здається, що міцність коливається від 65 до 70 градусів. Ми тоді випили не так, щоби багато, але нам було дуже добре.
– Виходить, що диск з’явився завдяки самогону…
– Та не у самогоні, напевно, була річ – сама подорож і повернення були захопливими.
Альбом випустила фірма «UKRmusic», і він складається з 13-ти пісень. Там декілька чумацьких пісень, коломийок, декілька наших авторських пісень. Ми записували їх для себе, давали на радіо, і тут з’явилася нагода випустити альбом. Зараз виявилося, що перший тираж розпродано, і нам пропонують другий.
Презентацію влаштували у Києві – у корчмі, яка називається … «Очеретяний кіт». Ця корчма у Гідропарку не має жодного стосунку до нас – лише назва і те, що ми вже познайомилися. Власник сам нас знайшов і запропонував щось зробити, а нам саме потрібно було влаштувати презентацію.
Сцену, закладену очеретом, влаштували просто на березі Дніпра. Було дуже гарно: ми виїхали на бричці у супроводі ескорту з каскадерів, переодягнених у козаків.
Там були «Гайдамаки», Катя Чілі, Сашко-лірник. Ми привезли самогон із Косаківки, і для кола втаємничених відбулася заключна частина презентації. Ніхто не вийшов із-за столу байдужим.
До речі, у тому очереті була купа котів…
– Кажуть, що дегустування місцевих напоїв завжди входить до програми ваших подорожей…
– Усі наші мандрівки, включаючи поїздку до Путили, на вихід на полонину, обов’язково включають у себе елемент дегустування місцевих напоїв. Раніше такого не було.
У Путилі самогон особливий і специфічний. Можливо, навіть смачніший, ніж справжній косаківський з буряка. Той дуже жорсткий – для справжніх чоловіків.
У кожному куточку ми натрапляємо на самогон. Нам це подобається. Раніше, пригадую, я навіть не міг його пити, а зараз…

«В Україні ніхто не заробляє на власних дисках»

– Чи будете презентувати диск у Чернівцях?
– Насправді ми приїхали, бо хочемо підготувати концерт-презентацію. Можливо, це буде спільний виступ з гуртом «Гуцул Каліпсо». Ми з ними товаришуємо.
– Випускаючи диск, музикант насправді заробляє на життя?
– В Україні ніхто, як мені відомо, не заробляє на власних дисках, а якщо заробляє – це не основне. Основне – це концертна діяльність.
Можливо, колись усе зміниться, адже у світі люди заробляють на тиражах, але там аудиторія ширша.
Наш видавець Ігор Мельник, який взявся видати диск, – справжній ентузіаст. Він сам був здивований, що диск розійшовся. Ми не маємо жодного кліпу, який би крутили на ТБ. Переважно популярність базується на Інтернеті, звідки люди скачують пісні. На
фестивалях люди нас чують.
– А з чого ж ви живете? Не з музики ж…
– Ми намагаємося це робити. Я безробітний і нічим не займаюся, окрім гурту. Тому поки що важко, витрачаємо більше, ніж отримуємо. Але усе змінюється потроху. Люди починають цікавитися такою музикою. З’являється багато гуртів, які роблять якісну музику, але не можуть бути представленими у комерційному медіа-просторі. Люди бачать їх на фестивалях, в Інтернеті. Один із таких гуртів, до речі, «Гуцул Каліпсо». Ці хлопці вже на реальному рівні. Олег Скрипка дає їм вже аванси, тобто запрошує на фестивалі.
Зараз яка ситуація: вкладають гроші, крутять кліп і на десятій годині людина починає вірити, що якщо показують стільки – воно варте того… Спрацьовує. Дівчата танцюють у трусиках, наприклад. Напевно, це також вражає пересічного українця.
Але його також слід виховувати, грубо кажучи. Публіка в Україні є, але немає ланки, яка пов’язує виконавця і аудиторію. Кожен собі окремо щось робить і виживає, як може.
Нам здається, що наша музика говорить сама за себе. Тут не у нас справа – ми не виступаємо без трусів тощо.
Живемо якось. Зараз вдома маємо семеро котів. Можемо відкривати свій бізнес і недорого продавати їх. 20 гривень за відро, наприклад…
Персидські вони у нас, до речі.
Чи легко бути дружиною очеретяного кота?
– Юлю, чи легко жити з котом, навіть якщо він – очеретяний? Грошей він практично не заробляє…
– Я із самого початку знала, на що йду. Він – дуже цікава людина. Я почула про гурт 10 років тому, коли вчилася на медика у Вінниці. Приїхала туди зі Львова. На першому курсі закохалася у гурт, а вже потім – у Володимира.
Для нього гурт – все його життя. Він вважає, що гонитва за грошима – не основне у житті, бо багато втрачається. У будь-якому разі ми не помремо з голоду. Тобто людина, яка живе щиро і поводить себе чесно, якось вийде на той рівень, на якому можна прожити.
– А як вам вихід на полонину?
– На таке дійство ми приїхали вперше. То була суцільна бутафорія, але ми до неї спокійно ставимося – нікуди від неї не подінешся. Кожен собі знаходить своє. Ми не стали слухати на стадіоні фанерну групу з Луганська, а познайомилися з охоронцем місцевого магазину канцтоварів. Не було де заночувати, і він запропонував нам заночувати у нього. Потім самогон, божевільні краєвиди, ми дивимося на воду... І тут нас починають оточувати бички з телятами. Самогон вони з нами не пили, але нас слухали.
Чудово, що відбувалися неочікувані штуки і з цього маєш матеріал для натхнення.
– А Чернівці…
– Ми дуже любимо Чернівці. Плануємо тут відзняти кліп на нашу пісню «Єврейський хлопчик» Анатолія Секретарьова. Чому такі асоціації? Я сам виріс на Єрусалимці – це такий район у Вінниці, який дуже нагадує Чернівці. Вона є у нас в альбомі. Але Вінниця зараз розростається, ростуть поверхи, перекривають дворики. Хоча тут досі збереглися такі старовинні закапелки. Такі занедбані, на перший погляд (і на другий, напевно, також), місця дуже класні. І ця пісня – про таке містечко. Знаю, що у Чернівцях є єврейська громада. Але мене здивувало, як у вас багато російської мови. А взагалі – чудове місто. Ми закохалися у нього…

Обговорення Очеретяного Кота на "Домівці"

http://forum.domivka.net/archive/index.php/t-4346.html

Funksta

Взяв я цю музику від учасників гурту Очеретяний Кіт.
В мегабайтах я не рахував, але маю пісень тридцять їхніх. В основному це коломийки та чумацькі пісні. Плюс ще декілька нових пісень. Як поділитися своєю колекцією - незнаю, можливо висилати по треково через пошту, а якщо хтось знаходиться в Києві то можна і записати. А взагалі доволі часто їх треки крутять на Радіо Київ 98FM.

fofka

Мені ЩАСТЯ привалило!
п'ятниця, 13 січня 2006.
Вечорниці в музеї Гончара.
до болю знайомий хлопець в до болю знайомому капелюсі...
де я його міг бачити...
ааааа! та це ж барабанщик/перкуссіоніст "Кота"
Підійшов, познайомився, пожалівся на те, що музику їхню дуже важко дістати.
Володя (так його звати) подарував їхній диск "Мандрівка в Косаківку", "домашній, такий", як він сказав альбомичик.
Слухаю і насолоджуюсь!

joj

Так, що я про котів знаю.
Ну, найперше, я сам з Вінниці - рідного міста котів. Знаю їх в лице, правда вони мене ні. Бачив їх на Мазепі Фест 2004, на Труханівському острові, в Вінниці на фестивалі (не памятаю як називається). Сестричка чула їх в Шешорах.
Чув інтервю Вови Войчишина (грає на гітарі, часом буває помічений у Віннці на лісопеті) в програмі УРНР "Український рок-н-рол" на радіо Промінь з Ольгою Смоляр. Саме там взнав, що Вова товаришує з Ярмолою з Гайдамаків. Це було відкриття і сильно мене вразило, бо до творчості Гайдамаків відношуся з величезним захопленням і повагою. Недавно дійшли до мене слухи, що Вова одружився і на його весіллі в вінницькому турклубі "Меркурій" Гайдамаки дали джазу.
Пісні виконує переважно Роман Кріль. Ходять слухи, що людина неприємна і пихата, але хто ж тим слухам буде вірити, я особисто з ним не знайомий, а лише опосередковано. Голос у нього класний. Можливо, більше за пісні мені подобається як він озвучує передачу "Лабіринтами вулиць" на радіо "Київ" - 98 фм. В кого буде можливість - раджу послухати.

joj

Оце мав щастя їхати з цими людьми до Криму в 2004 році. Одна дівчина, як видно з фотки, грає на домбрі, інша на скрипоці. Вони грають в ОК. Ще поруч хлопець і дівчина. Не знаю ким їх назвати співаками чи акторами. Але в цьому складі проект називався Хутір. Подальша доля хуторян залишається в тумані, а коти нявкають і досі :)

joj

06.06.2006

На радіо Київ в програмі етнічої музики варган були ОК, але я застав лише останні 5 хвилин. Передачу веде лідер Пропала Грамоти, відомий нам з Етноеволюції. Були присутні Роман, Володя Войчишин та з Сашко Демфяаненко з Гайдамаків. Хвалили фестиваль в Шешорах та поставили пісеньку Простір. Її автор - Анатолій Секретарьов з Вінниці

Колекція joj'a

Очеретяний кіт

Факти про «Очеретяний Кіт»

Заснований у 1995 році. Назва походить від однойменної тварини, яка живе при болоті в очереті, де є все, що їй потрібно для існування, вміє плавати. Учасники гурту дуже люблять мандрувати, але принципово хочуть жити у рідній Вінниці, де можуть спокійно займатись творчими експериментами.

Гурт — учасник всеукраїнського фестивалю «Червона рута» 95,97,99,2001; фестивалів «Тарас Бульба» 2002 (м. Дубно), «Мазепа-фест» 2004 (м. Полтава), «Шешори» 2004,2005, 2006, «Країна мрій» 2005, «Рок-екзистенція» 2005, «Ростоки-2005» (м.Івано-Франківськ), «ДрайвомірЪ» — 2004, 2005 (м. Чернівці), «Етно-еволюція» 2006. До «Мандрівки у Косаківку» (платівка вийшла 19 травня 2006 року на лейблі UKRmusic) гурт офіційно випустив три платівки — «Бурса» (1998), «Манія» (1999), «Коломийки» (2002).

Трохи лірики

Назва гурту з’явилася 1995 року, коли (за легендою) Костянтин Бушинський (Буш) побачив цю нашу тотемну істоту у київському зоопарку, і зрозумів, що це воно є.

Зараз «О.К.» живе у Вінниці. І тут йому добре. Південний Буг-поруч, в ньому завжди є риба, а наберегах-вдосталь того, що дарує і радість, і печаль. Але час від часу «О.К» вирушає на пошуки «чогось такого» в інші кутки і закутки Національного парку Україна. Коли врозсип, коли вкупі.

«… Повертатися в рідні очерети з далеких гір і степів не менш приємно, ніж вирушати в мандрівки. Бо важкі торби здобутих вражень бентежать так само, як і легкі повітряні кулі мрій-сподівань. Самі розумієте, що настає потім: торби розв’язуються, здобич витягається і починається-що? Скажімотак,-експерименти…

…Наші перші експерименти з трофейним, не подільським, фольклором пов’язані з, очевидно, найдрайвовішим музичним українським краєм-Карпатами. Старий музика з села Лімни дід Юра цей драйв називав „грати з азартом“…

...Горянські коломийки у нас якось підозріло спліталися з рок-н-рольнимирифами. Але ми освячували ці гібриди вірою в те, що в сучасному музичному небі України, з йогобоїнго-кукурудзяниками, дуже не вистачає добрячого рок-фольклорного змія-дракону…»

… Якось, завдяки придбаній у від’їжджаючої єврейської родини збірці чумацьких пісень, ми відкрили новий для себе світ-світ пронизливого і водночас спокійного мелосу, досить зневажливого ставлення до себе і, навпаки, крайньої поваги до трудяг-воликів. Тож запрягли і ми собі віртуальних круторогих і попливли в степи, туди, де небо велике і вдень, і вночі, туди, де віє сухий вітерець, а до Полтави чи Решетилівки все ще далеко…

… Подорожі у просторі і у часі інколи змінюються подорожами вглиб. Цей вимір руху надають нам пісні Анатолія Секретарьова, математика, історика, поета, нашого «заочеретяного» товариша. Світ йогопісень-це той Крим і Рим, куди ми вирушаємо чи то по сіль, чи то по досвід." Втім, нехай він сам скаже:

«…Моє знайомство з „котами“ почалося давно, 93-року. Щоправда, тоді тільки з одним-з Романом Крілем. Потім потроху усі перезнайомились. Вони кажуть, що я їх вчитель. Втім, я сам у них також вчуся, та ще й вболіваю за них. Оце десь рік минув, як вони, на мій погляд, „перелізли через паркан“. До цього до Саду вони тільки підбиралися. Якщо все буде добре, незабаром, в наступному альбомі, побільшає їхніх самостійних мандрівок. Поки що їх хоч і небагато, але вони вдалі. Тож - гайда у Косаківку!..»

Оригінал, Іще один

"Мандрівка в Косаківку"

Ходять чутки, що "Очеретяний Кіт" навчив своїм прикладом Руслану, як співати коломийки. Втім, було це давно, і свій диск коломийок хлопці хоч і видали, та якось непомітно, а потім я якось так доволі довго нічого про "О.К." не чув. Хоча вони нікуди не зникали, грали собі й мандрували, то просто я не чув. А тепер от перед Ваші очі – одна з кращих платівок останніх місяців, і принесе вона радість багатьом людям Землі та околиць. В першу чергу, мабуть, тим, хто не байдужий до фолк-рокових пошуків, бо в основу альбому покладено чумацький фольклор. Чумаки – це особлива культура, глибока філософія, некваплива мелодика думок і пісень. Ця музика глибша за мої слова. Вона сонцем пахне, вона сіллю світиться, засмаглими зморшками всміхається. Вона несе собою і в собі шляхи гарячі, якими авто не їздять, якими босоніж ходять, і пил, і ковил, і вітер, і срібну воду – бо дзвінка. І все тут, на платівці – доречне і гармонійне таке, що аж не віриться наче, і дуже радісно стає. Світиться пісня сама – і людям світить. Настільки м’яко, що не одразу навіть помічаєш, де пісні чумацькі перетікають у авторські. А коли навіть і помічаєш, то немає ніякого дисонансу – бо все воно живе, і все іде від серця. Якби ж ми всі отак ходили...

Антон Йожик Лейба

Оригінал

«Очеретяний кіт» в «Очеретяному коті»

На передньому плані ліворуч - Микола Доляк (флейта, вокал), в центрі - Роман Кріль

19 травня вінницький гурт «Очеретяний кіт» представив свій новий альбом в корчмі «Очеретяний кіт», що в столичному гідропарку на березі Дніпра, і дав концерт просто неба.

Не дивлячись на дощик, концерт розпочався на очеретяній сцені, що стояла прямо біля Дніпра, піснею «Ішли наші чумаки додому», а завершився вже під очеретяним дахом теплого і затишного кафе, де біля вогню, що горів у печі, можна було погрітися і скуштувати смачну рибу, яку готують в корчмі «О.К».

«Очеретяний Кіт» назвав свій альбом «Мандрівка в Косаківку» чи то за назвою першої пісні альбому, чи на честь самої Косаківки – місця, де «самогон рідкісний за запахом і смаком» і де можна гарно порибалити.

Як ми дізналися, Роман Кріль – вокаліст і лідер гурту «О.К» - завзятий рибалка. А поруч з Вінницею протікає Південний Буг, в якому завжди є риба і на берегах якого його творча душа знаходить і радість, і печаль.

«Мандрівка в Косаківку» має 13 пісень, які писалися протягом 2002-2006 рр. на Очерет-студії. До складу альбому входять адаптовані Романом Крілем три чумацькі пісні, три коломийки, дві його авторські пісні, а також чотири пісні Анатолія Секретарьова і одна пісня Володимира Войчишина, який грав на концерті на ударних і разом з іншими учасниками гурту співав.

Як на мене, справжньою знахідкою гурту є Олена Шевченко, скрипка і голос якої дуже гармонійно вписується в колектив. Ну і, звичайно, хочеться відзначити спів і гру на флейті Миколи Доляка. Хто хоче почути пісні у виконанні «Очеретяного кота» в Києві, можуть це зробити – на етно-фестивалі «Країна мрій», що відбудеться, як завжди, в першій половині липня на Співочому полі.

Олена Каганець, "Аратта-Україна"

Оригінал статті