Очеретяний кіт - Мандрівка в Косаківку

На мою думку, „Мандрівка в Косаківку” сьогодні найкращій українській альбом цього року (aле увага, панове, увага! Рік ще не закінчився...). Дуже радісно відчувати що гуртів які не хочуть їхати до столиці влаштовувати собі „як воно треба” кар’єру у нашому пост-колоніальному шоу-бізнесу, але залишаються у своїх домівках щоб робити СВОЮ! музику стає все більше. Вперше я почув вінницького „О.К.” рокі два чи три тому, це був їх другий альбом „Манія” 1999 року, і вже тоді був приємно здивований файной сумішшю джазу, єлектрониці та фольку, потім був альбом „Коломийкі” вже без сінтезаторів але як назва доповідає, з коломийками.

І ось нарешті четверте кружальце, на якому разом із авторськіми піснями на вірші вокаліста гурту Романа Кріля та вінницького поета Анатолія Секретарьова зібрані старовинні чумацьки пісні та знову ж коломийки. І на цій раз суміш від чарівного, рідкосного звіра спрацювала, та ще й як! Різни часи української пісенності так гармонують між собою що навіть не розумієш чи то чумаки своїх волів завертають-повертають але ніяк не можуть вернутися додому? або це човноки не можуть залишити свої електрички „там де заманеться”? бо „хура строчна край далекий треба й доставляти”, Де і коли ж напівшогося Мурусенькиних чарів Ивана закопують у землю і у кого водночас на балконі співає Радіохед „...і голосно кохаються сусіди”?

Якщо коломийкі вже перестали бути суто гуцульским явищем і багато гуртів не тільки з Карпат мають свої власні, то справжнім відкриттям для мене були чумацькі пісні в адаптаціях Романа Кріля , яких лише три на кружальці: „Волики”, „Буркан-зілля” і „”Чумак воли завертає” (очікував більше бо в деякіх рецензіях прочитав, що це доробок чумацьких пісень). Цікаво б дізнатися, як він вийшов на цю частину нашої пісенної культури і велике йому спасибі за те що повертає її широкому загалові.

На перший погляд „Мандрівка в Косаківку” занадто рівний, повільний доробок: акустичні гитари, флейта або сопилка, скрипка, перкусія, іноді контрабас да ще спокійний голос Романа Кріля. Але спокій цій лише на перший погляд, коли починаєш слухати уважніше, а кружало того заслуговує, починаєш відчувати таке бажання співати та танцювати разом з гудцями, такій драйв , що не кожна електрична команда здатна таке вчинити.
Нарешті „О.К.” вдалося зробити прорив та випустити кружальце для всієї Країни, нарешті меломані дістають можливість почути якісний акустичний фолк світового зразка, платівку яку можна слухати раз по раз і завжди відкривати щось нове для себе. Було б непогано побачити ще три попередні альбоми гурту в українських музичних крамничках.

Що до мене, то одна „Мандрівка в Косаківку” переважує десять доробків якби те стогнів, сліз та страждань про тяжке-важке життя столичної тусовки і її плейбоїв від... не буду продовжувати....краще вантажте "Кота" та починайте мандрувати з ним до Косаківці, кожний до своєї!

Оригінал

Володимир Войчишин: Ми б хотіли, щоб після слухання нашого концерту чи диску людина відчула потребу зробити щось добре в житті

"Вінницький гурт "Очеретяний кіт" підкорив тутешню публіку на цьогорічному фестивалі етнічної музики в Шешорах. Втім, "коти" не вважають себе "народними музиками" і сміливо експериментують в різних стилях. Тому у трьох їхніх альбомах ви почуєте і адаптовані чумацькі пісні, і коломийки, і рок-н-рол, і мелодійний поп-рок. В саунді легко переходять від електроніки до акустики. Всі "коти" пишуть пісні і грають на кількох інструментах. Про гурт та його новий альбом — "Мандрівка в Косаківку" — розповідає Володимир Войчишин, барабанщик, бас-гітарист, вокаліст та автор пісень.

— Що ж таке мало статися у Вінниці, щоб зібралася така група? Як народилася назва?

Гурт заснований в 1995 році, і вже тоді брав участь в "Червоній руті" у Севастополі. Заснував його Костянтин Бушинський.

Це вже легенда: сам вінничанин, Костя у Києві в зоопарку побачив очеретяного кота, який став нашою тотемною істотою. Очеретяний кіт — тварина, яка живе при болоті і має все, що їй там потрібно. Так і ми — попри те, що любимо мандрувати, завжди повертаємося до Вінниці, де можемо займатися творчими експериментами. Правда, жодних ритуалів відносно цього тотему не практикуємо.

Перший склад гурту був цілком київський, потім Костянтин повернувся на батьківщину, зібрав вінничан, і в 1997 році з новим складом гурт брав участь у харківській "Червоній руті". Загалом в "Червоній руті" ми грали 4 рази. Щоразу це були програми різних авторів, оскільки всі учасники гурту пишуть пісні.

— Коли гурт став таким, яким є сьогодні? Хто його змінив?

Є у нас учитель — Олександр Секретарьов. Він вчить писати пісні і вірші, зокрема консультує нашого фронтмена Романа Кріля. Олександр ненав'язливо пояснює, де добре, а де лажа... І з часом і досвідом продукт стає кращим і кращим. Думаю, що велика проблема багатьох гуртів в Україні в тому, що у них здебільшого немає когось над ними, професіонала, який оцінює і підказує. Це породжує те, що ми називаємо "зобом", тобто коли гурт стає популярним, з'являється завищена оцінка власної роботи. Отже, ми від Секретарьова отримуємо дуже цінну критику, поради, спрямування, які не дозволяють нам зупинятися в роботі.

— Як з'явився останній альбом — "Мандрівка в Косаківку"?

Сама назва народилася спонтанно. Альбом не є якоюсь цілістю ні за музикою, ні текстово. Є там пісні Секретарьова, є наші, є народні. Відтак, це і є мандрівка — від однієї теми до іншої. А сама Косаківка виростає в символ місця, де ми живемо. Звісно, ми буквально не мешкаємо в тому селі, але воно розташоване неподалік від Вінниці. Ми туди з'їздили взимку, було дуже цікаво: той дід, який наливав такий буряковий самогон, що за метр від столу стояв такий дух, аж очі виїдало, а вживати його понад сотку взагалі катастрофічно для психіки... В текстах про все це йдеться.

— Ви ж, здається, всі діти асфальту, грали рок-н-рол, чому вас потягло на етніку, до чумацьких пісень, коломийок?

Ми любимо подорожувати. Починали з Карпат і Криму. В Карпатах ми просто пережили прозріння. В одному селі на Львівщині поставили пляшку старому музиці, і той довго нас вчив, що значить грати коломийки, грати з азартом, щоб тягнуло в танок... Так почали з коломийок, накладаючи їх на рок-н-рольні рифи.

В останньому альбомі в нас акустика: гітара, скрипка, флейта, контрабас, барабан. До цього в нас був склад з електрогітарою, з такою роковою кухнею. Підбір інструментів змінюється в залежності від того, що ми в певний момент хочемо робити. А в нас багато матеріалу, і він нам подобається, вкладаємо в нього всі свої сили. Ми змінюємося — і про це свідчать наші три альбоми, які всі різні. Ми не можемо стояти на місці, тому нічого сталого в тому, що робимо, нема. Ми постійно рухаємося вперед — і це головне.

— Помітно, що альбом перехідний? Куди рухається гурт — вбік етніки чи авторської музики?

Наступний наш крок — запис альбому чумацьких пісень. Маємо у Вінниці студію, на березі озера, до речі. Тому хочемо записати музику разом з тими шумами — вітру, очерету, води... Пісні беремо зі старих збірників 70-их років. Ми, звісно, зробили адаптацію, оскільки усвідомлюємо, що ми не народні музики, а маємо власний шлях. А пісні надзвичайно ліричні, повільні.

Далі робитимемо щось своє. Наразі будемо робити пісні Анатолія Секретарьова, шо ще будемо, точно поки не знаємо. Ми просто сідаємо за інструменти — і воно народжується поступово... В цьому наша особливість. Ми самі собі моделюємо, імпровізуємо.

— Чи плануєте перетворити "Очеретяного кота" в комерційний проект? Що для цього треба зробити?

Серед учасників гурту кожен має якусь зайнятість: хтось працює в журналістиці, хтось грає в оркестрах і дає приватні уроки музики... У мене ж немає іншої роботи, окрім гурту. І я б дуже хотів, щоб ми вийшли на той рівень, коли будемо заробляти гроші. Але ні в якому разі не переступаючи через себе.

В попсову сцену ми не віримо. Зрештою, робимо те, що хочемо і можемо. В цьому наша щирість, яка, до речі, не означає, що ми комусь демонстративно себе протиставляємо, мовляв, ось ми які, не такі, як усі... Ні, ми всі в одному човні... В Україні складна ситуація, і талановитим людям нерідко доводиться робити якесь "варення", тобто попсу... А наш основний слухач — це той, хто сам щось робить, не конче навіть музику. Ми б хотіли, щоб після слухання нашого концерту чи диску людина відчула потребу зробити щось добре в житті.

— Що для тебе взагалі означає любити своє місто?

Ми сьогодні намагаємося у Вінниці створити певну школу, традицію музики. До речі, часто граємо на вулиці, в центрі Вінниці у скверику біля вежі. Це вже традиція. Зупиняються люди, цікавляться, щось розповідають, просять зіграти. Так ми піднімаємо культурний рівень міста. Бо в місті дуже слабке культурне середовище. Ми намагаємося це змінити. Недавно говорили з Юрієм Андруховичем про фестиваль у Вінниці, де можна було б поєднати літературу, читання і музику — запросити туди Прохаська, Жадана, інших.

Дуже важливо, щоб людина прийшла до усвідомлення, де її місце, де їй треба працювати. У мене є моя Вінниця, моє Поділля, і дуже кльово, коли є можливість працювати саме в своєму куточку. От скажу банально, попри те, що всі гроші українського шоу-бізу крутяться в Києві, нас також запрошують здебільшого через Київ, я б не хотів туди переїжджати, щоб не втрачати себе.

Якщо ти на своєму місці, то все відбувається наче само собою. Просто Тато керує цим усім, і ми робимо те, що йому не суперечить. Долучаються люди, допомагають, підтримують. А ми намагаємося те, що робимо, робити з любов'ю і щиро. І тому непередбачувано.

Оригінал