«Очеретяний кіт» одружився

Обраницею Володимира Войчишина стала чарівна львів’янка Юлія. Весілля вирішили зіграти в одному з клубів Вінниці, звідки Володимир родом. Гості приїхали з різних куточків України, навіть із-за кордону. Окрім родичів та преси, на весіллі гуляли музиканти дружнього гурту «Гайдамаки» і автор частини пісень «Котів» поет Анатолій Секретарьов.
Наречена з’явилася перед публікою не у традиційній білій сукні з фатою, а в модерновій спідниці і грубому молодіжному взутті. Близько дванадцятої ночі весілля перетворилося на концерт, у котрому блискуче виступив акордеоніст «Гайдамаків» Іван Леньо. Серед виконаних ним пісень були і буковинські.
Перша шлюбна ніч у Вови і Юлі була нетиповою: уже о 6-й годині ранку молодята сідали в електричку на Київ, адже того дня на них чекав концерт із Олегом Скрипкою та «Божичами». До речі, після концерту вони отримали привітання від Олега і подарували йому диск із піснею «Гармонії» учасника ВВ, яку вони переспівали на свій лад.

Оригінал

Інтерв'ю з режисером фільму "Проти сонця" Валентином Васяновичем

Інтерв'ю із Валентином Васяновичем, режисером фільму "Проти сонця" в якому використовані пісні з альбому "Коломийки".

Нужна слава и своя планета
автор: Ольга МИХАЙЛОВА

На кинофестивале короткого метра в Клермон-Ферране (Франция) приз жюри получил фильм киевского режиссера Валентина Васяновича "Проти сонця". Герой Васяновича – флегматичный гончар, что уединяется на острове, чтоб методом проб и ошибок создать керамическую скульптуру – символический женский образ. Притом его не волнует, что творение вряд ли будет кем-то оценено. Безамбициозность героя, однако, вовсе не следует приписывать также и режиссеру, который не скрывает,
что слава ему нужна, и он на нее рассчитывает.


На чем основан успех вашего фильма "Проти сонця" на фестивале в Клермон-Ферране?
– Во всем конкурсе был только один документальный фильм – наш. Это уже плюс, даже этим обратили на себя внимание. Там было игровое, мультипликация, экспериментальное, а мы были одни. Хотя наше кино все же нельзя в полном смысле назвать документальным. Тексты там написаны, озвучены актерами.
Почему же все-таки ваш фильм проходит как неигровой?
– Да разве это важно? Есть кино, а есть не кино, а игровое или неигровое, – граница слишком размыта, их не разделишь. Что такое неигровое? Это нужно подглядывать в замочную скважину. Если человек уже видит камеру, он начинает спрашивать – "А что делать?". Художественные фильмы точно так же делаются, только в кадре – профессиональные актеры. В документальном кино люди играют сами себя, а в игровом – кого-то другого, вот и вся разница. Вот Тимофей Сауткин глину месил и круг крутил по просьбе моей, – он играл самого себя, он и без моей просьбы занимается тем же самым. А я увидел, как это можно показать в кино. Человек, образ, притом мощный, яркий, – вот что важно. Мне нравятся простые люди – без пафоса, без каких-то звездных штук, совершено нормальные люди. Потому я люблю фильмы, где герои – обычные люди, а не супермены, например, "Биг Либовски" Коэнов.
Не кажется, что это получился фильм в стиле Кустурицы – про некий отсталый и "неисторический" народ? Рассказ о диковинной жизни чудака, что лепит каменных баб, и собака у него сумасшедшая, – такая себе европейская коньюнктура.
– Зная Тимоху, я признаю, что он, и правда, из фильмов Кустурицы, совершенно. Он сам по себе такой яркий персонаж, настоящий гончар, и давно собирался эту бабу лепить, и Жучка у него реальная, он ее на мусорке подобрал. Это фильм про него, кино даже можно назвать хроникальным. А я и не отрицаю, мне Кустурица нравится, как и Коэны. Но когда ты снимаешь кино про человека, не думаешь, – сделаю-ка я "под Кустурицу". Материал диктует форму. От меня ничего не зависит, хотя то, что я смотрел Кустурицу, может, и отразилось.
Не было попыток пока снимать настоящий художественный фильм?
– Не пытался, но, может быть, попытаюсь в ближайшее время. Просто я учился в институте на отделении документального кино. Перед этим закончил операторский, потом на режиссуру поступил. Поскольку наш шеф, мастер, Александр Коваль был директором "Укркинохроники", у нас было больше шансов снять кино именно на этой студии.
А почему вы решили переквалифицироваться из операторов в режиссеры?
– Потому что оператор – не командир на площадке, а меня раздражало, что мной кто-то командует. Оператор имеет определенную свободу творчества, но все равно он подчинен чьему-то замыслу, кто-то за него все придумывает. Я как оператор работал с несколькими режиссерами (на той же "Укркинохронике"), но впредь не хочется участвовать в подобных проектах.
После фестиваля во Франции какие-то перспективы открылись?
– Уже 5-го апреля мы летим в Америку, в город Аспен, о котором персонаж Джима Керри в "Тупом и еще тупее" говорит, что это райское местечко, где пиво льется как вино. Аспен – это что-то вроде Славська, только в Америке, там буржуи на лыжах катаются. Там-то и будет проходить фестиваль, аналогичный тому, что был в Клермон-Ферране. А что до перспектив, то фестиваль короткометражного фильма нужен для следующего. Короткий метр не является коммерческим продуктом, его не продашь, не прокатаешь нормально в кинотеатре. Он нужен для того, чтобы засветить молодых и начинающих. И талантливых, конечно.
А дальше?
– Мне слава нужна, Голливуд, космос, хочу планету свою купить. А пока снимаю за свои деньги кино документальное.
Хотите в Голливуд из-за того, что там денег много?
– Это я для красного словца, на самом деле мне приятнее как-то с Европой дело иметь, не очень-то и хочется в Голливуд. Но я хочу нормального проекта с нормальным бюджетом, и чтоб не сильно фокус-группы давили, чтоб не требовалось под целевую аудиторию работать, а в Голливуде иначе не бывает. В Европе все-таки больше свободы. И в Париже мне нравится, там как в Киеве, только лучше, поток жизни быстрее, но он мягче, не цепляет локтями и хамством. Хоть там и грязно, но все равно хорошо. Ты там один, и даже в толпе себя комфортно ощущаешь. Только сигареты стреляют, потому что они во Франции очень дорогие. Невозможно прямо-таки на улице закурить. Кстати, когда мы были во Франции, после Клермон-Феррана поехали в Париж и жили у одного человека, это друг наших друзей, независимый журналист и продюсер. Он предложил нам найти финансирование, поскольку уже есть готовый игровой сценарий. Бюджет скромный предполагается, на проект такого масштаба во Франции вполне реально найти финансирование.
Вы оставите Украину?
– Нет, за эти деньги я хочу здесь работать. Они на это идут, им нравится это, – ведь у нас экзотика, другие, интересные для них характеры.
Вы были во Франции уже после революции. Реагировали там на вас с большим вниманием?
– Я думаю, что да. Хотя были и те, кто очень скептически относился к нашим событиям. Я слышал такие невероятные сплетни, например, что это Тимошенко отравила Ющенко. Хотя вообще там атмосфера очень душевная.
Атмосфера фестиваля?
– Да. Их фестиваль отличается, скажем, от нашего фестиваля "Молодость". Я думаю, что наш фестиваль имеет некоторые обязательства перед людьми, которые дают деньги. Если, к примеру, Французский культурный фонд выделил некую сумму для поддержки фестиваля, будет же некрасиво, если французский режиссер ничего не получит! После завершения "Молодости" выступал на телевидении режиссер Терещенко, он был в жюри фестиваля. И он говорил, что украинская программа не дотягивает до нормального уровня, что каждый доллар виден на экране, а долларов у нас мало. Это же психология бедного родственника! Да людям все равно, какой бюджет фильма, если это интересное зрелище. Гран-при во Франции, на Клермон-Ферране получил мексиканский фильм "Другая американская мечта", так я думаю, что его съемочный бюджет – долларов 200.
Чем можно объяснить, что в Украине украинское не ценят?
– На самом деле не так уж все плохо, – этот фильм, да и предыдущий тоже, сняты на деньги Министерства культуры. Хотя я тратил и свои деньги тоже, есть же статьи расходов, которые не предусмотрены в сметах. Мне повезло, Александр Коваль, мой шеф, пролоббировал своего ученика. После первого фильма, который назывался "Старі люди", Минкульт сказал – "Який молодець!". И финансировал "Проти сонця". Кстати, на студии было много недовольных. Ведь там значительная часть – это пенсионного возраста люди, которые всю жизнь снимали киножурнал "Радянська Україна", и другого они снимать не могут. Но вот деньги растаскивать они могут. И сколько денег туда не дай – ничего не изменится. Деятели кино – люди специфические, если кто и пытается батон крошить, то чтоб ему больше крошек упало. Я не люблю с режиссерами общаться, даже просто в Дом Кино лишний раз зайти бывает неприятно. Сидят люди и бухтят, вечно всем недовольны, и десятилетиями так. У них в глазах такая тоска! Пьют, и как тут не запьешь, если годами работы нет. Правда, для меня загадка, на какие деньги пьют, если зарплаты не получают. Вот на "Укркинохронике" пьют с утра до вечера, а откуда они деньги берут?
Это и есть описание украинского кинопроцесса?
– Есть люди, которые в принципе могут делать кино, но, поскольку им не за что его делать, они его и не делают. Если бы каждый год выпускать по сто фильмов, 10 из них были бы гениальные. Выявить этих людей, не давая им снимать – невозможно. Вот такая история в качестве иллюстрации. Вызывает товарищ Сталин какого-то чиновника, который кино заведует в Союзе, и говорит: "послушайте, товарищ Иванов, сколько мы снимаем фильмов в год?" Тот отвечает: – "ну, где-то 150". "А сколько гениальных?". Оказывается, 7-8. Сталин: "Так давайте будем снимать 7-8 гениальных!". Но такого не бывает, надо много снимать, чтоб что-то получилось, а у нас в год 1-2 фильма, о чем тут можно говорить.
Если вы свои деньги вкладываете в фильмы, каким образом вы зарабатываете эти деньги?
– Рекламной фотографией, сотрудничаю с рекламными агентствами. Это достаточно просто и весело, особенно если снимать какие-то фэшны. Я вообще чемпион по снятию фэшн. За сорок минут умудрился как-то снять 6 полос с переодеваниями. Но в чужую частную жизнь старался не вторгаться. У нас нет, и не может быть папарацци, потому что в Украине нет звезд, нет таких величин. К тому же наши так называемые звезды сами рассказывают о себе все, что могут, за ними даже не надо подсматривать. Это настолько скучно и смешно!
А в фотовыставках принимаете участие?
– Фото осталось для денег, и вся романтика, связанная с фотографией, куда-то улетучилась. А на кино денег не заработаешь, может быть, это и подогревает.
А есть что-то более значимое, чем кино?
– Семья – жена и сын. Жена в "Проти сонця" исполняла песню, плакала-рыдала за кадром. Звук она писала к фильму полностью.
Раз уж зашла речь о семье, ваш отец – директор филармонии. Он не хотел, чтоб вы стали музыкантом?
– Хотел, конечно. Я 12 лет оттарабанил на пианино. Когда дети малые, они смотрят на родителей и обезьянничают, – просто больше себе ничего представить не могут. А потом понимаешь, что ни Листа, ни Шопена из тебя не получится. Я не играю сейчас, но музыкальное образование научило понимать музыку, научило слушать, и это ценно.
События на Майдане конца ноября – декабря вы проигнорировали?
– Я не мог их проигнорировать, потому что они происходили очень близко от дома. Не хотелось, конечно, видеть парня с плохой репутацией при власти. Целые дни мы там, на Крещатике, проводили. К тому же шел снег, было очень красиво, и был недетский праздник на самом деле. Настоящий праздник был.

Оригінал

МИ -- КОТИ, ЯКІ ЖИВУТЬ У БАГНЮЦІ

На сцені вони зображають із себе таємничо-містичних шаманів. Щось бурмотять, муркочуть, повторюють ті самі слова знову й знову під брязкіт саморобного бубна зі шкіри гірського цапа. По колу, по колу... За столиком у кав'ярні наче звичайні люди, які люблять гарячий шоколад й артистично, хоча трохи з поспіхом, видихають дим цигарок. Немолодий колектив майже "бременських" музикантів. Вони багато подорожують і мало заробляють. "Очеретяний кіт" уже десять років грає абсолютно некомерційну музику, небезпідставно сподіваючись, що комусь вона потрібна. Інтерв'ю -- із фронтменом гурту -- Володимиром на прізвисько "Очеретяний Кіт".

-- Ніхто з хлопців іще не втомився від непростої долі рок-музиканта: коли грошей стабільно немає, а твоя музика залежить від організаторів концертів?

-- Поки що ні. Кожен із нас заробляє гроші у якийсь інший спосіб. Нас серйозно струсонула революція, під час якої ми багато їздили і щодня давали концерти. Тепер працюємо над новим матеріалом для альбому чумацьких пісень.

Узагалі, нам потрібно не так уже й багато. Скажімо, ста доларів на місяць було би цілком достатньо, аби жити тільки музикою і не думати про гроші. Минуло десять років, і наші амбіції, мабуть, просто згоріли. Свої гроші витрачаємо на поїздки та контакти, адже спілкування з різними людьми -- найцінніше, що маємо у цьому житті. Я вже давно зрозумів, що коли тебе оточують ті самі люди, ти застрягаєш на одному рівні і не маєш можливості йти далі. Дуже важливо, щоби людина прожила справжнє життя, тоді з нею є про що говорити.

Мені подобається, що тепер з'являється щораз більше бізнесменів, які готові вкладати гроші у мистецтво, які прагнуть, щоб їхні діти слухали якісну музику. Будь-яке добре діло завжди відгукується, навіть якщо не грішми, то чимось іншим.

-- Чи можна сказати, що група "Очеретяний кіт" -- окраса Вінниці?

-- На початку 1990-х у Вінниці був доволі потужний музичний рух. Із часом він вичерпав себе. Хтось утік до Києва, інші просто перестали займатися музикою. Ми як старожили (цього року групі виповниться десять літ. -- Авт.), звісно, маємо певний авторитет. І хоча місцева влада не допомагає нам, слід сказати, що й не заважає.

Ми живемо за кілька годин їзди від Києва, тому часто виступаємо в тамтешніх клубах. Але толку з того особливого нема: грошей клуби багато не платять, а сподіватися, що хтось десь там тебе побачить -- марно. І все одно мені імпонує ідея жити в маленькому місті, такому, як Вінниця. Тут маємо все, чого потребуємо, й можна не бавитися у "модну" тусовку, в "крутих" хлопців.

Гурт "Гайдамаки", з яким ми відіграли кілька концертів у Західній Україні, порадив "вписатися" у закордонну фестивальну тему. Мовляв, так і грошей можна підзаробили і популярності якоїсь набути. Ми почали цікавитися і, до речі, днями вже отримали пропозицію поїхати влітку до Англії на фестиваль етнічної музики в невеличке містечко, назву якого так одразу й не пригадаю.

-- Хто або що є вашою музою?

-- Ми -- коти, які живуть у багнюці й задоволені своїм життям. Реалісти, закохані в сучасність. Ми просто йдемо тунелем, у кінці якого бачимо світло. Та коли дійдемо до нього, хтозна? Але річ у тім, що коли ти визначаєшся зі своїм ставленням до світу, починаєш краще розуміти себе та дійсність навколо. Нас надихають мандрівки. Тому восени традиційно їздимо в Крим. Нас надихає простота, бо спеціально щось ускладнювати з власної примхи нема сенсу. Якщо можна так сказати, то ми не граємо музику, ми займаємося філософією. Співаємо про те, що відбувається щоденно з різними людьми. Про їхні страхи, депресії та розчарування. Сигарети, алкоголь, інтернет -- найстрашніші біди нашого часу. Аби щось робити, потрібно бути вільним. Мені особисто хочеться не так багато: трохи грошей та спокою. Я вже давно не думаю про жодну популярність. Дуже важко жити, коли тебе знає багато людей. Мене у Вінниці впізнають люди просто на вулиці, і я від того зовсім не кайфую.

-- Навіщо ж тоді граєте?

-- Ми впевнені в своєму музичному матеріалі. Не думаємо про те, що своєю творчістю хочемо змінити світ та свідомість людей. Не кажемо, що граємо тому, що не можемо не грати. Просто вважаємо: те, що ми робимо, має право на існування. Це добра, якісна музика. У наших піснях немає максималізму чи агресії, сама філософія і бажання допомогти людям краще зрозуміти себе.

-- Володимире, як гадаєш, чи змогла би група "Очеретяний кіт" існувати поза соціумом?

-- Людина -- це те, що її оточує. Наші речі -- це ми. Тож мешканці великих міст -- безперечно, продукти соціуму. Ми маємо добру школу гри у підземних переходах та на вулиці. До речі, я помітив, що коли не думаєш про гроші, а граєш для власного задоволення -- трапляються дива. Колись нам із товаришем п'яний чувак кинув 300 євро. Узагалі, дива відбуваються з людьми, які не грішать. Тому маємо за принцип давати їсти іншим те, що самі хочемо їсти. Не можна нікому продаватися, бо не буде еволюції. Не можна бавитися у мистецтво, тому ми абсолютно щирі.

Розмовляла Катерина КИРИЛОВА

Оригінал

Вінницький “Очеретяний кіт” підкорив полтавського “Мазепу”!

5-6 червня в Полтаві пройшов традиційний рок-фестиваль „Мазепа-фест”. Ім’я гетьмана Івана Мазепи потужний національний рок-фестиваль взяв собі за назву невипадково. — „Мазепа-фест” продовжує традиції незалежних рок-сейшенів „Тарас Бульба” (Дубно) і „Рок-н-рол Таврійський” (Каховка),— розповідає музичний продюсер фестивалю, відомий київський журналіст Олександр Євтушенко. — Наша мета — фіксувати стан сучасної української рок-культури, адже існує велика кількість цікавої музики в регіонах, що ніяк не „засвічується” на всеукраїнському рівні.

Музики й справді було багато. На співочому полі, просто неба близько 20 колективів зі всієї України наповнювали своїм мистецтвом простір. Разом з такими “грандами” вітчизняної рок-сцени, як „Мертвий Півень”, „Борщ”, „Гайдамаки” виступив вінницький гурт „Очеретяний кіт”. Їхні „Коломийки” приємно вразили публіку і організаторів фестивалю.

— „Очеретяний кіт” грає справжню сучасну українську музику,— вважає виконавчий директор і „батько” фестивалю Микола Кульчицький.— На жаль, в Україні широкий загал ще не готовий до справжньої музики, бо досі наполегливо „зомбується” так званим „милом”. Ми будемо втішені, якщо наш фестиваль допоможе „Очеретяному коту” вийти на всеукраїнську сцену.

Пісня „Очеретяного кота” увійшла до збірки кращих українських рок-груп, куди крім вище згаданих потрапили також „Плач Єремії” та „Вася Клаб”. Після вдалого виступу „коти” отримали кілька цікавих пропозицій. Зокрема — виступи у культовому львівському клубі „Лялька”, на фестивалі Олега Скрипки „Країна мрій”, на етно-джазовому фестивалі „Шешори-2004"в Карпатах 6-8 липня. Вінницькі шанувальники етнічної музики та зеленого туризму зможуть відсвяткувати Івана Купала на цьому фестивалі, попередньо замовивши місця в автобусі, який організує турклуб „Меркурій”. А наприкінці червня „Очеретяний кіт” виступить у Вінниці на традиційному дні молоді.

2004-06-16
Оригінал

Очеретяний Кіт. Коломийки.

Чесно кажучи, вже навіть і не надто сподівався побачити цей диск – якщо не помиляюся, спочатку альбом "Коломийки" було видано на касетах, і ретираж, а тим більше на дисках, тоді не планувався. Але – бачимо, що деякі речі відбуваються навіть тоді, коли ми спимо... Приємно знати – особливо, коли і наслідки того теж приємні. В даному випадку – приємні однозначно. Я знаю, що цей запис подобається не всім – але. Коли кілька років тому я почув його вперше, то просто не зрозумів, від чого ж саме мій друг був у такому захваті. То було цікаво – і не більше. З тих пір минуло чимало часу. Я переслухав, мабуть, сотні коломийок, змінив чотири роботи і став професійним неробою, розучився слухати як раніше, і тому став слухати зовсім інші музики, майже припинив голитися, смажити бараболю і розуміти свої пояснення... Вибачте за такі подробиці – не знаю, чи воно якось пов’язано, але зараз "Коломийки" Очеретяного Кота здаються мені дійсно смачними і доречними. ОК зумів додати їм того самого м’якого, теплого аромату, якого часом так не вистачало – і тепер вони звучать, як свіжий хліб... Хлопці з гурту казали, що до цього матеріалу вертатися вже не будуть – нема потреби, є багато свіжих ідей. Нехай. Але я дуже вдячний їм за те, що вони зуміли побачити таку штуку, як коломийки, зовсім по-іншому – і зуміли це показати. Радісно. Сподіваюся, не тільки мені...

Антон Йожик Лейба

Видавець: Мед
Номер за каталогом: K0071
Рік видання: 2003

Оригінал