Перше відео "Очеретяних котів" (не беручи до уваги фільм "Проти сонця").
Насправді це не оригінальний ролик - в цьому підправлено контраст. Очікувалася повна версія пісні (2:24), але схоже далі початкового варіанту діло не пішло - він так і залишився 1:27.
18.01.2007
четвер, 18 січня 2007 р.
вівторок, 19 грудня 2006 р.
Мандрівка в Косаківку
"Другий день, як відкрив для себе це чудо. Група "Очеретяний кіт" - новачок на нашому небосхилі. Але музика божественна! Як її тільки не характеризують - "чумацький фолк", "адаптаційний фолк". Тут є і джаз і блюз і реґей, шось від тріп-хопу і ще купа всього. І замішано це все на українських етнічних мотивах. Особисто я б назвав цей стиль - "чумацький реґей". Словами це описати досить складно - це один з тих випадків, коли краще раз почути, ніж сто разів прочитати.
Саме такою, я вважаю має бути українська музика у новому тисячолітті. Тепла, спокійна, врівноваження, іронічна, трішки сумна, мрійлива, модерна. Саме таку музику можна почути в дебютному (перше "столичне" видання) альбомі очеретяного кота - "Мандрівка в Косаківку".
Рекомендується вживати холодними зимовими вечорами за горнятком ґлінтвейну, сидячи біля каміну в кріслі-качалці. Масу задоволення і хорошого настрою гарантую. І навіть без цих усіх причандал - все одно треба слухати ;)"
19.12.2006
Оригінал
Саме такою, я вважаю має бути українська музика у новому тисячолітті. Тепла, спокійна, врівноваження, іронічна, трішки сумна, мрійлива, модерна. Саме таку музику можна почути в дебютному (перше "столичне" видання) альбомі очеретяного кота - "Мандрівка в Косаківку".
Рекомендується вживати холодними зимовими вечорами за горнятком ґлінтвейну, сидячи біля каміну в кріслі-качалці. Масу задоволення і хорошого настрою гарантую. І навіть без цих усіх причандал - все одно треба слухати ;)"
19.12.2006
Оригінал
четвер, 10 серпня 2006 р.
Очеретяний кіт - Мандрівка в Косаківку
На мою думку, „Мандрівка в Косаківку” сьогодні найкращій українській альбом цього року (aле увага, панове, увага! Рік ще не закінчився...). Дуже радісно відчувати що гуртів які не хочуть їхати до столиці влаштовувати собі „як воно треба” кар’єру у нашому пост-колоніальному шоу-бізнесу, але залишаються у своїх домівках щоб робити СВОЮ! музику стає все більше. Вперше я почув вінницького „О.К.” рокі два чи три тому, це був їх другий альбом „Манія” 1999 року, і вже тоді був приємно здивований файной сумішшю джазу, єлектрониці та фольку, потім був альбом „Коломийкі” вже без сінтезаторів але як назва доповідає, з коломийками.
І ось нарешті четверте кружальце, на якому разом із авторськіми піснями на вірші вокаліста гурту Романа Кріля та вінницького поета Анатолія Секретарьова зібрані старовинні чумацьки пісні та знову ж коломийки. І на цій раз суміш від чарівного, рідкосного звіра спрацювала, та ще й як! Різни часи української пісенності так гармонують між собою що навіть не розумієш чи то чумаки своїх волів завертають-повертають але ніяк не можуть вернутися додому? або це човноки не можуть залишити свої електрички „там де заманеться”? бо „хура строчна край далекий треба й доставляти”, Де і коли ж напівшогося Мурусенькиних чарів Ивана закопують у землю і у кого водночас на балконі співає Радіохед „...і голосно кохаються сусіди”?
Якщо коломийкі вже перестали бути суто гуцульским явищем і багато гуртів не тільки з Карпат мають свої власні, то справжнім відкриттям для мене були чумацькі пісні в адаптаціях Романа Кріля , яких лише три на кружальці: „Волики”, „Буркан-зілля” і „”Чумак воли завертає” (очікував більше бо в деякіх рецензіях прочитав, що це доробок чумацьких пісень). Цікаво б дізнатися, як він вийшов на цю частину нашої пісенної культури і велике йому спасибі за те що повертає її широкому загалові.
На перший погляд „Мандрівка в Косаківку” занадто рівний, повільний доробок: акустичні гитари, флейта або сопилка, скрипка, перкусія, іноді контрабас да ще спокійний голос Романа Кріля. Але спокій цій лише на перший погляд, коли починаєш слухати уважніше, а кружало того заслуговує, починаєш відчувати таке бажання співати та танцювати разом з гудцями, такій драйв , що не кожна електрична команда здатна таке вчинити.
Нарешті „О.К.” вдалося зробити прорив та випустити кружальце для всієї Країни, нарешті меломані дістають можливість почути якісний акустичний фолк світового зразка, платівку яку можна слухати раз по раз і завжди відкривати щось нове для себе. Було б непогано побачити ще три попередні альбоми гурту в українських музичних крамничках.
Що до мене, то одна „Мандрівка в Косаківку” переважує десять доробків якби те стогнів, сліз та страждань про тяжке-важке життя столичної тусовки і її плейбоїв від... не буду продовжувати....краще вантажте "Кота" та починайте мандрувати з ним до Косаківці, кожний до своєї!
І ось нарешті четверте кружальце, на якому разом із авторськіми піснями на вірші вокаліста гурту Романа Кріля та вінницького поета Анатолія Секретарьова зібрані старовинні чумацьки пісні та знову ж коломийки. І на цій раз суміш від чарівного, рідкосного звіра спрацювала, та ще й як! Різни часи української пісенності так гармонують між собою що навіть не розумієш чи то чумаки своїх волів завертають-повертають але ніяк не можуть вернутися додому? або це човноки не можуть залишити свої електрички „там де заманеться”? бо „хура строчна край далекий треба й доставляти”, Де і коли ж напівшогося Мурусенькиних чарів Ивана закопують у землю і у кого водночас на балконі співає Радіохед „...і голосно кохаються сусіди”?
Якщо коломийкі вже перестали бути суто гуцульским явищем і багато гуртів не тільки з Карпат мають свої власні, то справжнім відкриттям для мене були чумацькі пісні в адаптаціях Романа Кріля , яких лише три на кружальці: „Волики”, „Буркан-зілля” і „”Чумак воли завертає” (очікував більше бо в деякіх рецензіях прочитав, що це доробок чумацьких пісень). Цікаво б дізнатися, як він вийшов на цю частину нашої пісенної культури і велике йому спасибі за те що повертає її широкому загалові.
На перший погляд „Мандрівка в Косаківку” занадто рівний, повільний доробок: акустичні гитари, флейта або сопилка, скрипка, перкусія, іноді контрабас да ще спокійний голос Романа Кріля. Але спокій цій лише на перший погляд, коли починаєш слухати уважніше, а кружало того заслуговує, починаєш відчувати таке бажання співати та танцювати разом з гудцями, такій драйв , що не кожна електрична команда здатна таке вчинити.
Нарешті „О.К.” вдалося зробити прорив та випустити кружальце для всієї Країни, нарешті меломані дістають можливість почути якісний акустичний фолк світового зразка, платівку яку можна слухати раз по раз і завжди відкривати щось нове для себе. Було б непогано побачити ще три попередні альбоми гурту в українських музичних крамничках.
Що до мене, то одна „Мандрівка в Косаківку” переважує десять доробків якби те стогнів, сліз та страждань про тяжке-важке життя столичної тусовки і її плейбоїв від... не буду продовжувати....краще вантажте "Кота" та починайте мандрувати з ним до Косаківці, кожний до своєї!
середа, 9 серпня 2006 р.
Володимир Войчишин: Ми б хотіли, щоб після слухання нашого концерту чи диску людина відчула потребу зробити щось добре в житті
"Вінницький гурт "Очеретяний кіт" підкорив тутешню публіку на цьогорічному фестивалі етнічної музики в Шешорах. Втім, "коти" не вважають себе "народними музиками" і сміливо експериментують в різних стилях. Тому у трьох їхніх альбомах ви почуєте і адаптовані чумацькі пісні, і коломийки, і рок-н-рол, і мелодійний поп-рок. В саунді легко переходять від електроніки до акустики. Всі "коти" пишуть пісні і грають на кількох інструментах. Про гурт та його новий альбом — "Мандрівка в Косаківку" — розповідає Володимир Войчишин, барабанщик, бас-гітарист, вокаліст та автор пісень.
— Що ж таке мало статися у Вінниці, щоб зібралася така група? Як народилася назва?
Гурт заснований в 1995 році, і вже тоді брав участь в "Червоній руті" у Севастополі. Заснував його Костянтин Бушинський.
Це вже легенда: сам вінничанин, Костя у Києві в зоопарку побачив очеретяного кота, який став нашою тотемною істотою. Очеретяний кіт — тварина, яка живе при болоті і має все, що їй там потрібно. Так і ми — попри те, що любимо мандрувати, завжди повертаємося до Вінниці, де можемо займатися творчими експериментами. Правда, жодних ритуалів відносно цього тотему не практикуємо.
Перший склад гурту був цілком київський, потім Костянтин повернувся на батьківщину, зібрав вінничан, і в 1997 році з новим складом гурт брав участь у харківській "Червоній руті". Загалом в "Червоній руті" ми грали 4 рази. Щоразу це були програми різних авторів, оскільки всі учасники гурту пишуть пісні.
— Коли гурт став таким, яким є сьогодні? Хто його змінив?
Є у нас учитель — Олександр Секретарьов. Він вчить писати пісні і вірші, зокрема консультує нашого фронтмена Романа Кріля. Олександр ненав'язливо пояснює, де добре, а де лажа... І з часом і досвідом продукт стає кращим і кращим. Думаю, що велика проблема багатьох гуртів в Україні в тому, що у них здебільшого немає когось над ними, професіонала, який оцінює і підказує. Це породжує те, що ми називаємо "зобом", тобто коли гурт стає популярним, з'являється завищена оцінка власної роботи. Отже, ми від Секретарьова отримуємо дуже цінну критику, поради, спрямування, які не дозволяють нам зупинятися в роботі.
— Як з'явився останній альбом — "Мандрівка в Косаківку"?
Сама назва народилася спонтанно. Альбом не є якоюсь цілістю ні за музикою, ні текстово. Є там пісні Секретарьова, є наші, є народні. Відтак, це і є мандрівка — від однієї теми до іншої. А сама Косаківка виростає в символ місця, де ми живемо. Звісно, ми буквально не мешкаємо в тому селі, але воно розташоване неподалік від Вінниці. Ми туди з'їздили взимку, було дуже цікаво: той дід, який наливав такий буряковий самогон, що за метр від столу стояв такий дух, аж очі виїдало, а вживати його понад сотку взагалі катастрофічно для психіки... В текстах про все це йдеться.
— Ви ж, здається, всі діти асфальту, грали рок-н-рол, чому вас потягло на етніку, до чумацьких пісень, коломийок?
Ми любимо подорожувати. Починали з Карпат і Криму. В Карпатах ми просто пережили прозріння. В одному селі на Львівщині поставили пляшку старому музиці, і той довго нас вчив, що значить грати коломийки, грати з азартом, щоб тягнуло в танок... Так почали з коломийок, накладаючи їх на рок-н-рольні рифи.
В останньому альбомі в нас акустика: гітара, скрипка, флейта, контрабас, барабан. До цього в нас був склад з електрогітарою, з такою роковою кухнею. Підбір інструментів змінюється в залежності від того, що ми в певний момент хочемо робити. А в нас багато матеріалу, і він нам подобається, вкладаємо в нього всі свої сили. Ми змінюємося — і про це свідчать наші три альбоми, які всі різні. Ми не можемо стояти на місці, тому нічого сталого в тому, що робимо, нема. Ми постійно рухаємося вперед — і це головне.
— Помітно, що альбом перехідний? Куди рухається гурт — вбік етніки чи авторської музики?
Наступний наш крок — запис альбому чумацьких пісень. Маємо у Вінниці студію, на березі озера, до речі. Тому хочемо записати музику разом з тими шумами — вітру, очерету, води... Пісні беремо зі старих збірників 70-их років. Ми, звісно, зробили адаптацію, оскільки усвідомлюємо, що ми не народні музики, а маємо власний шлях. А пісні надзвичайно ліричні, повільні.
Далі робитимемо щось своє. Наразі будемо робити пісні Анатолія Секретарьова, шо ще будемо, точно поки не знаємо. Ми просто сідаємо за інструменти — і воно народжується поступово... В цьому наша особливість. Ми самі собі моделюємо, імпровізуємо.
— Чи плануєте перетворити "Очеретяного кота" в комерційний проект? Що для цього треба зробити?
Серед учасників гурту кожен має якусь зайнятість: хтось працює в журналістиці, хтось грає в оркестрах і дає приватні уроки музики... У мене ж немає іншої роботи, окрім гурту. І я б дуже хотів, щоб ми вийшли на той рівень, коли будемо заробляти гроші. Але ні в якому разі не переступаючи через себе.
В попсову сцену ми не віримо. Зрештою, робимо те, що хочемо і можемо. В цьому наша щирість, яка, до речі, не означає, що ми комусь демонстративно себе протиставляємо, мовляв, ось ми які, не такі, як усі... Ні, ми всі в одному човні... В Україні складна ситуація, і талановитим людям нерідко доводиться робити якесь "варення", тобто попсу... А наш основний слухач — це той, хто сам щось робить, не конче навіть музику. Ми б хотіли, щоб після слухання нашого концерту чи диску людина відчула потребу зробити щось добре в житті.
— Що для тебе взагалі означає любити своє місто?
Ми сьогодні намагаємося у Вінниці створити певну школу, традицію музики. До речі, часто граємо на вулиці, в центрі Вінниці у скверику біля вежі. Це вже традиція. Зупиняються люди, цікавляться, щось розповідають, просять зіграти. Так ми піднімаємо культурний рівень міста. Бо в місті дуже слабке культурне середовище. Ми намагаємося це змінити. Недавно говорили з Юрієм Андруховичем про фестиваль у Вінниці, де можна було б поєднати літературу, читання і музику — запросити туди Прохаська, Жадана, інших.
Дуже важливо, щоб людина прийшла до усвідомлення, де її місце, де їй треба працювати. У мене є моя Вінниця, моє Поділля, і дуже кльово, коли є можливість працювати саме в своєму куточку. От скажу банально, попри те, що всі гроші українського шоу-бізу крутяться в Києві, нас також запрошують здебільшого через Київ, я б не хотів туди переїжджати, щоб не втрачати себе.
Якщо ти на своєму місці, то все відбувається наче само собою. Просто Тато керує цим усім, і ми робимо те, що йому не суперечить. Долучаються люди, допомагають, підтримують. А ми намагаємося те, що робимо, робити з любов'ю і щиро. І тому непередбачувано.
Оригінал
— Що ж таке мало статися у Вінниці, щоб зібралася така група? Як народилася назва?
Гурт заснований в 1995 році, і вже тоді брав участь в "Червоній руті" у Севастополі. Заснував його Костянтин Бушинський.
Це вже легенда: сам вінничанин, Костя у Києві в зоопарку побачив очеретяного кота, який став нашою тотемною істотою. Очеретяний кіт — тварина, яка живе при болоті і має все, що їй там потрібно. Так і ми — попри те, що любимо мандрувати, завжди повертаємося до Вінниці, де можемо займатися творчими експериментами. Правда, жодних ритуалів відносно цього тотему не практикуємо.
Перший склад гурту був цілком київський, потім Костянтин повернувся на батьківщину, зібрав вінничан, і в 1997 році з новим складом гурт брав участь у харківській "Червоній руті". Загалом в "Червоній руті" ми грали 4 рази. Щоразу це були програми різних авторів, оскільки всі учасники гурту пишуть пісні.
— Коли гурт став таким, яким є сьогодні? Хто його змінив?
Є у нас учитель — Олександр Секретарьов. Він вчить писати пісні і вірші, зокрема консультує нашого фронтмена Романа Кріля. Олександр ненав'язливо пояснює, де добре, а де лажа... І з часом і досвідом продукт стає кращим і кращим. Думаю, що велика проблема багатьох гуртів в Україні в тому, що у них здебільшого немає когось над ними, професіонала, який оцінює і підказує. Це породжує те, що ми називаємо "зобом", тобто коли гурт стає популярним, з'являється завищена оцінка власної роботи. Отже, ми від Секретарьова отримуємо дуже цінну критику, поради, спрямування, які не дозволяють нам зупинятися в роботі.
— Як з'явився останній альбом — "Мандрівка в Косаківку"?
Сама назва народилася спонтанно. Альбом не є якоюсь цілістю ні за музикою, ні текстово. Є там пісні Секретарьова, є наші, є народні. Відтак, це і є мандрівка — від однієї теми до іншої. А сама Косаківка виростає в символ місця, де ми живемо. Звісно, ми буквально не мешкаємо в тому селі, але воно розташоване неподалік від Вінниці. Ми туди з'їздили взимку, було дуже цікаво: той дід, який наливав такий буряковий самогон, що за метр від столу стояв такий дух, аж очі виїдало, а вживати його понад сотку взагалі катастрофічно для психіки... В текстах про все це йдеться.
— Ви ж, здається, всі діти асфальту, грали рок-н-рол, чому вас потягло на етніку, до чумацьких пісень, коломийок?
Ми любимо подорожувати. Починали з Карпат і Криму. В Карпатах ми просто пережили прозріння. В одному селі на Львівщині поставили пляшку старому музиці, і той довго нас вчив, що значить грати коломийки, грати з азартом, щоб тягнуло в танок... Так почали з коломийок, накладаючи їх на рок-н-рольні рифи.
В останньому альбомі в нас акустика: гітара, скрипка, флейта, контрабас, барабан. До цього в нас був склад з електрогітарою, з такою роковою кухнею. Підбір інструментів змінюється в залежності від того, що ми в певний момент хочемо робити. А в нас багато матеріалу, і він нам подобається, вкладаємо в нього всі свої сили. Ми змінюємося — і про це свідчать наші три альбоми, які всі різні. Ми не можемо стояти на місці, тому нічого сталого в тому, що робимо, нема. Ми постійно рухаємося вперед — і це головне.
— Помітно, що альбом перехідний? Куди рухається гурт — вбік етніки чи авторської музики?
Наступний наш крок — запис альбому чумацьких пісень. Маємо у Вінниці студію, на березі озера, до речі. Тому хочемо записати музику разом з тими шумами — вітру, очерету, води... Пісні беремо зі старих збірників 70-их років. Ми, звісно, зробили адаптацію, оскільки усвідомлюємо, що ми не народні музики, а маємо власний шлях. А пісні надзвичайно ліричні, повільні.
Далі робитимемо щось своє. Наразі будемо робити пісні Анатолія Секретарьова, шо ще будемо, точно поки не знаємо. Ми просто сідаємо за інструменти — і воно народжується поступово... В цьому наша особливість. Ми самі собі моделюємо, імпровізуємо.
— Чи плануєте перетворити "Очеретяного кота" в комерційний проект? Що для цього треба зробити?
Серед учасників гурту кожен має якусь зайнятість: хтось працює в журналістиці, хтось грає в оркестрах і дає приватні уроки музики... У мене ж немає іншої роботи, окрім гурту. І я б дуже хотів, щоб ми вийшли на той рівень, коли будемо заробляти гроші. Але ні в якому разі не переступаючи через себе.
В попсову сцену ми не віримо. Зрештою, робимо те, що хочемо і можемо. В цьому наша щирість, яка, до речі, не означає, що ми комусь демонстративно себе протиставляємо, мовляв, ось ми які, не такі, як усі... Ні, ми всі в одному човні... В Україні складна ситуація, і талановитим людям нерідко доводиться робити якесь "варення", тобто попсу... А наш основний слухач — це той, хто сам щось робить, не конче навіть музику. Ми б хотіли, щоб після слухання нашого концерту чи диску людина відчула потребу зробити щось добре в житті.
— Що для тебе взагалі означає любити своє місто?
Ми сьогодні намагаємося у Вінниці створити певну школу, традицію музики. До речі, часто граємо на вулиці, в центрі Вінниці у скверику біля вежі. Це вже традиція. Зупиняються люди, цікавляться, щось розповідають, просять зіграти. Так ми піднімаємо культурний рівень міста. Бо в місті дуже слабке культурне середовище. Ми намагаємося це змінити. Недавно говорили з Юрієм Андруховичем про фестиваль у Вінниці, де можна було б поєднати літературу, читання і музику — запросити туди Прохаська, Жадана, інших.
Дуже важливо, щоб людина прийшла до усвідомлення, де її місце, де їй треба працювати. У мене є моя Вінниця, моє Поділля, і дуже кльово, коли є можливість працювати саме в своєму куточку. От скажу банально, попри те, що всі гроші українського шоу-бізу крутяться в Києві, нас також запрошують здебільшого через Київ, я б не хотів туди переїжджати, щоб не втрачати себе.
Якщо ти на своєму місці, то все відбувається наче само собою. Просто Тато керує цим усім, і ми робимо те, що йому не суперечить. Долучаються люди, допомагають, підтримують. А ми намагаємося те, що робимо, робити з любов'ю і щиро. І тому непередбачувано.
Оригінал
пʼятниця, 28 липня 2006 р.
У нас немає національних олігархів
Розмова з Романом Крілем і Володимиром Войчишиним, музикантами гурту «Очеретяний кіт»
Усі українські музичні гурти, які виступали на сцені нещодавнього фестивалю
На цьогорічному фестивалі нікому не довелося засумніватися, що в Україні є якісна етнічна музика, яка живиться переказами та традиціями предків. На особливу увагу заслуговує унікальна в своєму роді група «Очеретяний кіт». Адже цей вінницький колектив виконує пісні, які чумаки створювали на дорогах, що вели до безцінного в ті давні часи скарбу — солі. Нині в нашій країні немає проблем із
Мабуть, саме на часі дбати і про складники в музичних стравах, щоб бува не впасти в несмак і не отруїтися чи то «фанерною попсою», чи то іншою примітивною підробкою, яку музикою назвати важко. Учасники «Очеретяного кота» пропонують відчути смаковитий запал чумацьких пісень та охоче погодилися відповісти на декілька запитань.
— Скільки років «Очеретяний кіт» на музичній сцені, та що йому вдалося зробити за цей час?
— Давно вже це було, коли починали грати. Більш ніж десять років тому. Наразі випустили чотири альбоми:
— Ваше «амплуа» — тільки чумацькі пісні чи бувають і варіації?
— Ні, не лише чумацькі. Наприклад, третій наш альбом — це винятково коломийки. В другому присутня електроніка. Виконуємо й авторські пісні на вірші вокаліста гурту Романа Кріля та вінницького поета Анатолія Секретарьова. Вони насичені надзвичайно цікавою тематикою.
— А як щодо складу гурту? Він у вас постійний чи також змінюється?
— Склад завжди змінюється. Тепер нас п’ятеро. Працюємо вже більш акустичним складом. У нашій грі присутні флейта, акустична гітара, контрабас, скрипка та бухало.
— У Шешорах ви вже не вперше. Які враження саме від цьогорічного фестивалю? Що нового відчули, побачили, порівняно з минулим роком?
—
— А що змінилося у вашому колективі в проміжку між
— Головним моментом вважаємо те, що нам удалося відступити від занадто перебільшеної ідеї фолькової динаміки до сучасного світу, який знаємо краще. Пісні, які народжуються зараз, будуть зрозумілішими і для нас, і для слухачів. Ми знаємо свій теперішній світ краще, ніж той, що був. Тому й з’являються нові твори.
— Ви в музиці більш ніж десять років. Як щодо підтримки вашої роботи з боку держави? Чи зараз, на вашу думку, легше «просувати» українську музику?
— Якщо ти намагаєшся виконувати свою роботу щиро, з любов’ю, то слухач знайдеться обов’язково. А щодо державної підтримки, то відомо — в нас гроші здебільшого викидають на ніщо. У нас немає національних олігархів, а культурний рівень вітчизняних бізнесменів дуже низький. Потрібна практика роботи з людьми. Тоді аудиторія знатиме пісні, бачитиме і, відповідно, купуватиме альбоми. А музикантам усе слід робити щиро та відверто, тоді все буде гаразд. Можливо, в іншій країні це не було б потрібно. А в нас потрібно все, що зроблено з любов’ю. У нас є друзі, які допомагають. І чудово, що є такі фестивалі, як «Шешори», «Країна мрій».
— А де ще вас можна почути, крім Вінниці та Шешор?
— Ми дуже любимо грати на вулицях Вінниці. Таким чином піднімаємо культурний рівень міста. І
Відомо, що є рівень змісту та рівень виконання пісень. Щоб зіграти за кордоном, потрібно сформувати в слухача інтерес до чогось гучного. Зміст уже не дуже обов’язковий. А ми не хотіли б робити акцент лише на драйві.
— Тож на яку ідею сьогодні потрібно скеровувати свої думки та зусилля українській музиці?
— У кожного своя ідея. Головне, якщо ти чоловік — бути чоловіком і не йти на поступки із совістю. Не продаватися. Якщо Бог дарував тобі певну красу, то роби так, аби не розміняти цей дар. У нас є дуже багато якісної музики, яку можна якісно виконувати. Тож напрям має бути передовсім щирим. Потрібно розуміти, що і зміст, і мелодія, і виконання є важливими. Але зміст і мелодія — первинні. А якщо дуже красиво співати якусь «лажу» (що часто роблять), це вже обман.
— Чому назвали колектив «Очеретяний кіт»? І що ваш «кіт» планує «спіймати» в майбутньому?
— Тепер це вже легенда. А насправді філософське підґрунтя може бути таким: очеретяний кіт — це тварина, яка живе в очереті. Це все, що їй потрібно. Мешкаємо у Вінниці, й нам дуже не подобається тенденція, коли всі масово їдуть до Києва, бо там — гроші з усієї країни. Ми хотіли б і надалі жити в «своєму очереті», в своїй Вінниці. Потрібно, щоб людина могла заробляти на життя там, де їй приємно, а не там, де «крутиться бабло». На майбутнє маємо багато нового матеріалу. Хочемо записати всі чумацькі пісні в нас на студії, що розміщена на березі озера. Записати просто в очереті, разом із жабами та дзюрчанням водички.
Розмовляла Роксолана Кравчук, «Львівська газета»,
четвер, 15 червня 2006 р.
"ОЧЕРЕТЯНИЙ КІТ": МАНДРІВКА В... ПУТИЛУ ТА ІНШІ ІСТОРІЇ
На запрошення чернівецького друга з Поділля на Буковину завітав учасник відомого українського етно-рокового колективу "Очеретяний кіт" Володимир Войчишин. Про його перебування на Буковині, новий альбом гурту "Мандрівка в Косаківку", другий тираж якого прихильники змітають з прилавків з неймовірною швидкістю, та безліч іншого він повідав у ексклюзивному інтерв'ю "ДОБІ".
Кадилак, якого боїться міліція
– Володю, як Буковина зустріла "Котів"?
– Гарно! Ото був на вашому святі "Вихід на полонину": якщо не брати до уваги нудну офіційну частину, то все дуже сподобалось. Пригод було дуже багато, більшість з яких абсолютно неформатні і такі, які здивували нас самих. Наприклад, коли всі роз'їхалися, ми вирішили заночувати в Путилі, щоб уповні відчути весь колорит цього місця. Відтак зустріли сутінки просто на березі річки Путилки. До нас приєднались корови, з якими ми ще випили і закусили, а далі насолоджувалися божевільно-красивими краєвидами й цією річкою – адже завжди приємно дивитись на те, як тече вода. Зранку, на зворотному шляху до Чернівців, у нашого кадилака марки "Газ-2402", за кермом якого сидів наш чернівецький друг Ігор Кравців, закінчився бензин. Поки одна делегація з каністрою їздила на заправку, яка знаходилася в п'яти кілометрах від цього місця, фотограф Василь Кияшко разом із "Очеретяними котами" в напруженому очікуванні повернення делегації з бензином влаштував імпровізований сніданок прямо на капоті нашого кадилака. Міліція, яка постійно їздила попри нас і все хотіла нас чи то оштрафувати, чи ще щось з нами зробити, так і не наважилась до нас підступитись. Певно, на них справило неабияке враження поєднання реліктового авто із нашими невиспаними мармизами. Потім наш кадилак кілька разів глох просто на трасі. А ще був момент, коли своєю появою на автошляху ми хвилин на 10-15 паралізували життя чернівецьких вулиць. Ми це реально відчували!
Експерименти з трофейним фольклором
– Мені здається, що розрекламований свіжачок "Мандрівка в Косаківку" – це збірка. Розбий сумніви...
– Так воно і є! Специфіка цього альбому в тому, що ці пісні записувались вдома, на нашій портативній студії, грубо кажучи, на комп'ютері. Тож вони абсолютно не готувалися для якогось альбому – ці пісні ми переважно віддавали на радіо. А потім фірма "УкрМюзік" запропонувала нам випустити альбом. Ми погодились, а чому б і ні? Але все це було записано в різні періоди, тож це більше збірка за принципом мандрівки від однієї теми до іншої – подорож між світів і традицій у часі і просторі.
– То виходить, що існуєте ще з 1998 року, а офіційний реліз – лише зараз. У чому справа?
– Насправді, це нікому особливо невідомо, крім наших друзів, але до цього у нас уже вийшло три офіційних альбоми. Вийшли вони у Вінниці – там є така фірма "МЕД". Але ця фірма – регіональна, вона більше займається іншими речами, іншою музикою, тому розкруткою цих альбомів практично ніхто не займався. Зараз вони просто лежать десь на поличках. Якщо цей альбом користуватиметься попитом, то можливо, що він потягне за собою вихід і тих, більш ранніх робіт.
– Певно, і стилістично всі альбоми різні?
– Так, абсолютно. Перший альбом 1999 року – наша перша спроба, яка так і називалась – "Бурса". Це була така собі подільська "панк-боса". Другий альбом – це вже електронні балади, а наступний альбом – коломийки або наші експерименти з трофейним неподільським фольклором. Ці коломийки у нас дуже вдало лягали на рок-н-рольні рифи. А ще ми видавали автентичний альбом.
– Переважна тематика ваших пісень зараз – чумаки, гайдамаки, українське село в давнину... Певно, нелегко приходить натхнення?
– Натхнення знаходимо у себе на Поділлі – постійно намагаємося мандрувати. У нас там чарівна природа, тому потрішечки відкриваємо для себе той світ. Дорослішаючи, поступово розуміємо, що світ – поруч, тож не потрібно нікуди ходити. Епіграфом до нової плити ми навіть взяли два рядки нашого вінницького поета Володимира Прилипка, які звучать так: "Не багато треба світу, щоб любити білий світ". Оце і є зараз нашим принципом щодо створення музичного матеріалу.
Це не горілка – це свобода!
– Як проходила презентація вашого альбому в Києві?
– Презентацію зробили в екзотичному місці, яке так і називається – корчма "Очеретяний кіт". Ми самі здивувалися, коли дізнались про її існування в столичному гідропарку на березі Дніпра. Директор цього закладу сам нас знайшов і запропонував це зробити – ми із задоволенням погодились. Сцена, обкладена очеретом, стояла прямо на березі Дніпра на фоні Лаври. Було дуже красиво. Директор корчми розповів нам, що бачив на власні очі очеретяного кота: виявляється, в Україні вони є, здається, в Яготині. Ці тваринки живуть у його знайомих – взимку вони приходять на подвір'я, а навесні, влітку та восени живуть просто на болоті в очереті. Саме зі щирої любові до цієї тварини він і назвав свій заклад. А ми назвалися так тому, що в 95-му році Костянтин Бушинський, колишній наш учасник, побачив цю тваринку в київському зоопарку, здається, зараз її там вже нема. Він побачив і зрозумів – оце воно і є! Так гурт і назвав.
– Музика вас годує чи є певні підробітки?
– Певною мірою годує. У себе, у Вінниці, упродовж п'яти років ми граємо на вулиці. То можна назвати "Сейшен одного капелюха", але хтось щось завжди кидає. В основному граємо свої пісні, хоча починали варіаціями з дитинства – перероблений Віктор Цой, ще щось. Але й не музикою теж підробляємо.
– Якою б була ваша реакція на прохання якогось п'яниці виконати, скажімо, "Мурку" чи "Владімірскій централ"?
– Завжди пропонуємо таким людям заграти якусь свою пісню, і в більшості випадків їм це подобається. Принаймні з проявами агресії ще не зустрічалися.
– А як щодо алкоголю чи інших стимуляторів – наркотиків, сала?
– Ми не є алкоголіками, але гастрольне життя потребує значних затрат енергії. Тому за допомогою горілки після цього всього часто можна розслабитись. Навіть у нашого вінницького автора, пісні якого ми співаємо, Анатолія Сєкрєтарьова є такий рядок: "Це не горілка – це свобода". Тобто тут мова не йде про побутовий алкоголізм чи якийсь потяг до кайфу – ні, це не основне, але коли ти перенапружений після важкого концерту, то часто ця горілочка стає у пригоді. Наркотики не вживаємо, а салом залюбки закусимо.
У новому альбомі нам підспівуватимуть жаби
– Чим порадуєте свого слухача після "Мандрівки"?
– Плануємо записувати новий альбом – це будуть чумацькі пісні. Деякі з них представлені в "Мандрівці", але зараз ми хочемо записати їх повністю наживо. Розкрию маленьку таємницю – це буде запис на озері: наша студія "Абріс" знаходиться прямо на його березі, тож запишемо це все з жабами, якимись проїжджаючими поруч машинами, з водою, повітрям, вітром. І ще хочемо одночасно з цим зняти фільм про те, як відбувався запис. Хотілося б також зробити презентацію нашого нового альбому у Чернівцях або, можливо, двох одразу, ще й з чумацькими піснями. Мріємо виступити тут разом із нашими друзями – гуртом "Гуцул Каліпсо", можливо, навіть у рамках якогось фестивалю. Не знаю, як і коли це відбудеться, але дуже на це сподіваюся. Проте, на жаль, це не завжди залежить від нас, як музикантів, але залежить від тих чернівчан, які займаються організацією концертної діяльності. Вже навіть отримали таку пропозицію – справа лише в технічних моментах.
– Що побажаєш чернівчанам наостанок?
– Хочеться побажати чернівчанам бути патріотами свого міста і створювати в ньому все для того, щоб займатися саме тут своєю справою, нікуди звідсіля не виїжджаючи.
Тарас ПІЦ
Оригінал
Кадилак, якого боїться міліція
– Володю, як Буковина зустріла "Котів"?
– Гарно! Ото був на вашому святі "Вихід на полонину": якщо не брати до уваги нудну офіційну частину, то все дуже сподобалось. Пригод було дуже багато, більшість з яких абсолютно неформатні і такі, які здивували нас самих. Наприклад, коли всі роз'їхалися, ми вирішили заночувати в Путилі, щоб уповні відчути весь колорит цього місця. Відтак зустріли сутінки просто на березі річки Путилки. До нас приєднались корови, з якими ми ще випили і закусили, а далі насолоджувалися божевільно-красивими краєвидами й цією річкою – адже завжди приємно дивитись на те, як тече вода. Зранку, на зворотному шляху до Чернівців, у нашого кадилака марки "Газ-2402", за кермом якого сидів наш чернівецький друг Ігор Кравців, закінчився бензин. Поки одна делегація з каністрою їздила на заправку, яка знаходилася в п'яти кілометрах від цього місця, фотограф Василь Кияшко разом із "Очеретяними котами" в напруженому очікуванні повернення делегації з бензином влаштував імпровізований сніданок прямо на капоті нашого кадилака. Міліція, яка постійно їздила попри нас і все хотіла нас чи то оштрафувати, чи ще щось з нами зробити, так і не наважилась до нас підступитись. Певно, на них справило неабияке враження поєднання реліктового авто із нашими невиспаними мармизами. Потім наш кадилак кілька разів глох просто на трасі. А ще був момент, коли своєю появою на автошляху ми хвилин на 10-15 паралізували життя чернівецьких вулиць. Ми це реально відчували!
Експерименти з трофейним фольклором
– Мені здається, що розрекламований свіжачок "Мандрівка в Косаківку" – це збірка. Розбий сумніви...
– Так воно і є! Специфіка цього альбому в тому, що ці пісні записувались вдома, на нашій портативній студії, грубо кажучи, на комп'ютері. Тож вони абсолютно не готувалися для якогось альбому – ці пісні ми переважно віддавали на радіо. А потім фірма "УкрМюзік" запропонувала нам випустити альбом. Ми погодились, а чому б і ні? Але все це було записано в різні періоди, тож це більше збірка за принципом мандрівки від однієї теми до іншої – подорож між світів і традицій у часі і просторі.
– То виходить, що існуєте ще з 1998 року, а офіційний реліз – лише зараз. У чому справа?
– Насправді, це нікому особливо невідомо, крім наших друзів, але до цього у нас уже вийшло три офіційних альбоми. Вийшли вони у Вінниці – там є така фірма "МЕД". Але ця фірма – регіональна, вона більше займається іншими речами, іншою музикою, тому розкруткою цих альбомів практично ніхто не займався. Зараз вони просто лежать десь на поличках. Якщо цей альбом користуватиметься попитом, то можливо, що він потягне за собою вихід і тих, більш ранніх робіт.
– Певно, і стилістично всі альбоми різні?
– Так, абсолютно. Перший альбом 1999 року – наша перша спроба, яка так і називалась – "Бурса". Це була така собі подільська "панк-боса". Другий альбом – це вже електронні балади, а наступний альбом – коломийки або наші експерименти з трофейним неподільським фольклором. Ці коломийки у нас дуже вдало лягали на рок-н-рольні рифи. А ще ми видавали автентичний альбом.
– Переважна тематика ваших пісень зараз – чумаки, гайдамаки, українське село в давнину... Певно, нелегко приходить натхнення?
– Натхнення знаходимо у себе на Поділлі – постійно намагаємося мандрувати. У нас там чарівна природа, тому потрішечки відкриваємо для себе той світ. Дорослішаючи, поступово розуміємо, що світ – поруч, тож не потрібно нікуди ходити. Епіграфом до нової плити ми навіть взяли два рядки нашого вінницького поета Володимира Прилипка, які звучать так: "Не багато треба світу, щоб любити білий світ". Оце і є зараз нашим принципом щодо створення музичного матеріалу.
Це не горілка – це свобода!
– Як проходила презентація вашого альбому в Києві?
– Презентацію зробили в екзотичному місці, яке так і називається – корчма "Очеретяний кіт". Ми самі здивувалися, коли дізнались про її існування в столичному гідропарку на березі Дніпра. Директор цього закладу сам нас знайшов і запропонував це зробити – ми із задоволенням погодились. Сцена, обкладена очеретом, стояла прямо на березі Дніпра на фоні Лаври. Було дуже красиво. Директор корчми розповів нам, що бачив на власні очі очеретяного кота: виявляється, в Україні вони є, здається, в Яготині. Ці тваринки живуть у його знайомих – взимку вони приходять на подвір'я, а навесні, влітку та восени живуть просто на болоті в очереті. Саме зі щирої любові до цієї тварини він і назвав свій заклад. А ми назвалися так тому, що в 95-му році Костянтин Бушинський, колишній наш учасник, побачив цю тваринку в київському зоопарку, здається, зараз її там вже нема. Він побачив і зрозумів – оце воно і є! Так гурт і назвав.
– Музика вас годує чи є певні підробітки?
– Певною мірою годує. У себе, у Вінниці, упродовж п'яти років ми граємо на вулиці. То можна назвати "Сейшен одного капелюха", але хтось щось завжди кидає. В основному граємо свої пісні, хоча починали варіаціями з дитинства – перероблений Віктор Цой, ще щось. Але й не музикою теж підробляємо.
– Якою б була ваша реакція на прохання якогось п'яниці виконати, скажімо, "Мурку" чи "Владімірскій централ"?
– Завжди пропонуємо таким людям заграти якусь свою пісню, і в більшості випадків їм це подобається. Принаймні з проявами агресії ще не зустрічалися.
– А як щодо алкоголю чи інших стимуляторів – наркотиків, сала?
– Ми не є алкоголіками, але гастрольне життя потребує значних затрат енергії. Тому за допомогою горілки після цього всього часто можна розслабитись. Навіть у нашого вінницького автора, пісні якого ми співаємо, Анатолія Сєкрєтарьова є такий рядок: "Це не горілка – це свобода". Тобто тут мова не йде про побутовий алкоголізм чи якийсь потяг до кайфу – ні, це не основне, але коли ти перенапружений після важкого концерту, то часто ця горілочка стає у пригоді. Наркотики не вживаємо, а салом залюбки закусимо.
У новому альбомі нам підспівуватимуть жаби
– Чим порадуєте свого слухача після "Мандрівки"?
– Плануємо записувати новий альбом – це будуть чумацькі пісні. Деякі з них представлені в "Мандрівці", але зараз ми хочемо записати їх повністю наживо. Розкрию маленьку таємницю – це буде запис на озері: наша студія "Абріс" знаходиться прямо на його березі, тож запишемо це все з жабами, якимись проїжджаючими поруч машинами, з водою, повітрям, вітром. І ще хочемо одночасно з цим зняти фільм про те, як відбувався запис. Хотілося б також зробити презентацію нашого нового альбому у Чернівцях або, можливо, двох одразу, ще й з чумацькими піснями. Мріємо виступити тут разом із нашими друзями – гуртом "Гуцул Каліпсо", можливо, навіть у рамках якогось фестивалю. Не знаю, як і коли це відбудеться, але дуже на це сподіваюся. Проте, на жаль, це не завжди залежить від нас, як музикантів, але залежить від тих чернівчан, які займаються організацією концертної діяльності. Вже навіть отримали таку пропозицію – справа лише в технічних моментах.
– Що побажаєш чернівчанам наостанок?
– Хочеться побажати чернівчанам бути патріотами свого міста і створювати в ньому все для того, щоб займатися саме тут своєю справою, нікуди звідсіля не виїжджаючи.
Тарас ПІЦ
Оригінал
субота, 10 червня 2006 р.
«У мене є велосипед і семеро котів»
Назва гурту «Очеретяний кіт», який талановито і натхненно грає адаптований фольк 11-й рік, походить від однойменної тварини, яка живе на болоті в очереті, де є все, що їй потрібно для існування. Учасники гурту дуже люблять мандрувати, але принципово хочуть жити у рідній Вінниці, де можуть спокійно займатися творчими експериментами.
Нещодавно «замандрували» вони до Чернівців, потрапивши на свято виходу на полонину. Щоправда, куштував страви гуцульської кухні лише один із лідерів колективу – Володимир Войчишин, який приїжджав на свято зі своєю чарівною дружиною Юлією.
«Самогон треба пити потроху, бо це небезпечно для психіки»
– Нещодавно ви презентували у Києві четверту платівку «Мандрівка в Косаківку». Що ж то за Косаківка, де вона?
– Косаківка – це село у Вінницькій області й назва пісні, яку ми взяли за назву альбому. У ній йдеться про одну з численних мандрівок Поділлям. Це була поїздка до родичів нашого товариша, і все, що там оспівується, – було насправді.
Є там і про місцевий самогон. Він готується з буряка. Подорож відбувалася взимку, тому споживати тоді його ще можна було, але на відстані метра-півтора непідготовлeну людину він запросто міг звалити з ніг. Дуже колоритний аромат і смак специфічний. Його слід пити потроху, бо це небезпечно для психіки.
– Скільки ж можна спожити цієї рідини, не ризикуючи загинути?
– Ми не рахували. Мені здається, що міцність коливається від 65 до 70 градусів. Ми тоді випили не так, щоби багато, але нам було дуже добре.
– Виходить, що диск з’явився завдяки самогону…
– Та не у самогоні, напевно, була річ – сама подорож і повернення були захопливими.
Альбом випустила фірма «UKRmusic», і він складається з 13-ти пісень. Там декілька чумацьких пісень, коломийок, декілька наших авторських пісень. Ми записували їх для себе, давали на радіо, і тут з’явилася нагода випустити альбом. Зараз виявилося, що перший тираж розпродано, і нам пропонують другий.
Презентацію влаштували у Києві – у корчмі, яка називається … «Очеретяний кіт». Ця корчма у Гідропарку не має жодного стосунку до нас – лише назва і те, що ми вже познайомилися. Власник сам нас знайшов і запропонував щось зробити, а нам саме потрібно було влаштувати презентацію.
Сцену, закладену очеретом, влаштували просто на березі Дніпра. Було дуже гарно: ми виїхали на бричці у супроводі ескорту з каскадерів, переодягнених у козаків.
Там були «Гайдамаки», Катя Чілі, Сашко-лірник. Ми привезли самогон із Косаківки, і для кола втаємничених відбулася заключна частина презентації. Ніхто не вийшов із-за столу байдужим.
До речі, у тому очереті була купа котів…
– Кажуть, що дегустування місцевих напоїв завжди входить до програми ваших подорожей…
– Усі наші мандрівки, включаючи поїздку до Путили, на вихід на полонину, обов’язково включають у себе елемент дегустування місцевих напоїв. Раніше такого не було.
У Путилі самогон особливий і специфічний. Можливо, навіть смачніший, ніж справжній косаківський з буряка. Той дуже жорсткий – для справжніх чоловіків.
У кожному куточку ми натрапляємо на самогон. Нам це подобається. Раніше, пригадую, я навіть не міг його пити, а зараз…
«В Україні ніхто не заробляє на власних дисках»
– Чи будете презентувати диск у Чернівцях?
– Насправді ми приїхали, бо хочемо підготувати концерт-презентацію. Можливо, це буде спільний виступ з гуртом «Гуцул Каліпсо». Ми з ними товаришуємо.
– Випускаючи диск, музикант насправді заробляє на життя?
– В Україні ніхто, як мені відомо, не заробляє на власних дисках, а якщо заробляє – це не основне. Основне – це концертна діяльність.
Можливо, колись усе зміниться, адже у світі люди заробляють на тиражах, але там аудиторія ширша.
Наш видавець Ігор Мельник, який взявся видати диск, – справжній ентузіаст. Він сам був здивований, що диск розійшовся. Ми не маємо жодного кліпу, який би крутили на ТБ. Переважно популярність базується на Інтернеті, звідки люди скачують пісні. На
фестивалях люди нас чують.
– А з чого ж ви живете? Не з музики ж…
– Ми намагаємося це робити. Я безробітний і нічим не займаюся, окрім гурту. Тому поки що важко, витрачаємо більше, ніж отримуємо. Але усе змінюється потроху. Люди починають цікавитися такою музикою. З’являється багато гуртів, які роблять якісну музику, але не можуть бути представленими у комерційному медіа-просторі. Люди бачать їх на фестивалях, в Інтернеті. Один із таких гуртів, до речі, «Гуцул Каліпсо». Ці хлопці вже на реальному рівні. Олег Скрипка дає їм вже аванси, тобто запрошує на фестивалі.
Зараз яка ситуація: вкладають гроші, крутять кліп і на десятій годині людина починає вірити, що якщо показують стільки – воно варте того… Спрацьовує. Дівчата танцюють у трусиках, наприклад. Напевно, це також вражає пересічного українця.
Але його також слід виховувати, грубо кажучи. Публіка в Україні є, але немає ланки, яка пов’язує виконавця і аудиторію. Кожен собі окремо щось робить і виживає, як може.
Нам здається, що наша музика говорить сама за себе. Тут не у нас справа – ми не виступаємо без трусів тощо.
Живемо якось. Зараз вдома маємо семеро котів. Можемо відкривати свій бізнес і недорого продавати їх. 20 гривень за відро, наприклад…
Персидські вони у нас, до речі.
Чи легко бути дружиною очеретяного кота?
– Юлю, чи легко жити з котом, навіть якщо він – очеретяний? Грошей він практично не заробляє…
– Я із самого початку знала, на що йду. Він – дуже цікава людина. Я почула про гурт 10 років тому, коли вчилася на медика у Вінниці. Приїхала туди зі Львова. На першому курсі закохалася у гурт, а вже потім – у Володимира.
Для нього гурт – все його життя. Він вважає, що гонитва за грошима – не основне у житті, бо багато втрачається. У будь-якому разі ми не помремо з голоду. Тобто людина, яка живе щиро і поводить себе чесно, якось вийде на той рівень, на якому можна прожити.
– А як вам вихід на полонину?
– На таке дійство ми приїхали вперше. То була суцільна бутафорія, але ми до неї спокійно ставимося – нікуди від неї не подінешся. Кожен собі знаходить своє. Ми не стали слухати на стадіоні фанерну групу з Луганська, а познайомилися з охоронцем місцевого магазину канцтоварів. Не було де заночувати, і він запропонував нам заночувати у нього. Потім самогон, божевільні краєвиди, ми дивимося на воду... І тут нас починають оточувати бички з телятами. Самогон вони з нами не пили, але нас слухали.
Чудово, що відбувалися неочікувані штуки і з цього маєш матеріал для натхнення.
– А Чернівці…
– Ми дуже любимо Чернівці. Плануємо тут відзняти кліп на нашу пісню «Єврейський хлопчик» Анатолія Секретарьова. Чому такі асоціації? Я сам виріс на Єрусалимці – це такий район у Вінниці, який дуже нагадує Чернівці. Вона є у нас в альбомі. Але Вінниця зараз розростається, ростуть поверхи, перекривають дворики. Хоча тут досі збереглися такі старовинні закапелки. Такі занедбані, на перший погляд (і на другий, напевно, також), місця дуже класні. І ця пісня – про таке містечко. Знаю, що у Чернівцях є єврейська громада. Але мене здивувало, як у вас багато російської мови. А взагалі – чудове місто. Ми закохалися у нього…
Нещодавно «замандрували» вони до Чернівців, потрапивши на свято виходу на полонину. Щоправда, куштував страви гуцульської кухні лише один із лідерів колективу – Володимир Войчишин, який приїжджав на свято зі своєю чарівною дружиною Юлією.
«Самогон треба пити потроху, бо це небезпечно для психіки»
– Нещодавно ви презентували у Києві четверту платівку «Мандрівка в Косаківку». Що ж то за Косаківка, де вона?
– Косаківка – це село у Вінницькій області й назва пісні, яку ми взяли за назву альбому. У ній йдеться про одну з численних мандрівок Поділлям. Це була поїздка до родичів нашого товариша, і все, що там оспівується, – було насправді.
Є там і про місцевий самогон. Він готується з буряка. Подорож відбувалася взимку, тому споживати тоді його ще можна було, але на відстані метра-півтора непідготовлeну людину він запросто міг звалити з ніг. Дуже колоритний аромат і смак специфічний. Його слід пити потроху, бо це небезпечно для психіки.
– Скільки ж можна спожити цієї рідини, не ризикуючи загинути?
– Ми не рахували. Мені здається, що міцність коливається від 65 до 70 градусів. Ми тоді випили не так, щоби багато, але нам було дуже добре.
– Виходить, що диск з’явився завдяки самогону…
– Та не у самогоні, напевно, була річ – сама подорож і повернення були захопливими.
Альбом випустила фірма «UKRmusic», і він складається з 13-ти пісень. Там декілька чумацьких пісень, коломийок, декілька наших авторських пісень. Ми записували їх для себе, давали на радіо, і тут з’явилася нагода випустити альбом. Зараз виявилося, що перший тираж розпродано, і нам пропонують другий.
Презентацію влаштували у Києві – у корчмі, яка називається … «Очеретяний кіт». Ця корчма у Гідропарку не має жодного стосунку до нас – лише назва і те, що ми вже познайомилися. Власник сам нас знайшов і запропонував щось зробити, а нам саме потрібно було влаштувати презентацію.
Сцену, закладену очеретом, влаштували просто на березі Дніпра. Було дуже гарно: ми виїхали на бричці у супроводі ескорту з каскадерів, переодягнених у козаків.
Там були «Гайдамаки», Катя Чілі, Сашко-лірник. Ми привезли самогон із Косаківки, і для кола втаємничених відбулася заключна частина презентації. Ніхто не вийшов із-за столу байдужим.
До речі, у тому очереті була купа котів…
– Кажуть, що дегустування місцевих напоїв завжди входить до програми ваших подорожей…
– Усі наші мандрівки, включаючи поїздку до Путили, на вихід на полонину, обов’язково включають у себе елемент дегустування місцевих напоїв. Раніше такого не було.
У Путилі самогон особливий і специфічний. Можливо, навіть смачніший, ніж справжній косаківський з буряка. Той дуже жорсткий – для справжніх чоловіків.
У кожному куточку ми натрапляємо на самогон. Нам це подобається. Раніше, пригадую, я навіть не міг його пити, а зараз…
«В Україні ніхто не заробляє на власних дисках»
– Чи будете презентувати диск у Чернівцях?
– Насправді ми приїхали, бо хочемо підготувати концерт-презентацію. Можливо, це буде спільний виступ з гуртом «Гуцул Каліпсо». Ми з ними товаришуємо.
– Випускаючи диск, музикант насправді заробляє на життя?
– В Україні ніхто, як мені відомо, не заробляє на власних дисках, а якщо заробляє – це не основне. Основне – це концертна діяльність.
Можливо, колись усе зміниться, адже у світі люди заробляють на тиражах, але там аудиторія ширша.
Наш видавець Ігор Мельник, який взявся видати диск, – справжній ентузіаст. Він сам був здивований, що диск розійшовся. Ми не маємо жодного кліпу, який би крутили на ТБ. Переважно популярність базується на Інтернеті, звідки люди скачують пісні. На
фестивалях люди нас чують.
– А з чого ж ви живете? Не з музики ж…
– Ми намагаємося це робити. Я безробітний і нічим не займаюся, окрім гурту. Тому поки що важко, витрачаємо більше, ніж отримуємо. Але усе змінюється потроху. Люди починають цікавитися такою музикою. З’являється багато гуртів, які роблять якісну музику, але не можуть бути представленими у комерційному медіа-просторі. Люди бачать їх на фестивалях, в Інтернеті. Один із таких гуртів, до речі, «Гуцул Каліпсо». Ці хлопці вже на реальному рівні. Олег Скрипка дає їм вже аванси, тобто запрошує на фестивалі.
Зараз яка ситуація: вкладають гроші, крутять кліп і на десятій годині людина починає вірити, що якщо показують стільки – воно варте того… Спрацьовує. Дівчата танцюють у трусиках, наприклад. Напевно, це також вражає пересічного українця.
Але його також слід виховувати, грубо кажучи. Публіка в Україні є, але немає ланки, яка пов’язує виконавця і аудиторію. Кожен собі окремо щось робить і виживає, як може.
Нам здається, що наша музика говорить сама за себе. Тут не у нас справа – ми не виступаємо без трусів тощо.
Живемо якось. Зараз вдома маємо семеро котів. Можемо відкривати свій бізнес і недорого продавати їх. 20 гривень за відро, наприклад…
Персидські вони у нас, до речі.
Чи легко бути дружиною очеретяного кота?
– Юлю, чи легко жити з котом, навіть якщо він – очеретяний? Грошей він практично не заробляє…
– Я із самого початку знала, на що йду. Він – дуже цікава людина. Я почула про гурт 10 років тому, коли вчилася на медика у Вінниці. Приїхала туди зі Львова. На першому курсі закохалася у гурт, а вже потім – у Володимира.
Для нього гурт – все його життя. Він вважає, що гонитва за грошима – не основне у житті, бо багато втрачається. У будь-якому разі ми не помремо з голоду. Тобто людина, яка живе щиро і поводить себе чесно, якось вийде на той рівень, на якому можна прожити.
– А як вам вихід на полонину?
– На таке дійство ми приїхали вперше. То була суцільна бутафорія, але ми до неї спокійно ставимося – нікуди від неї не подінешся. Кожен собі знаходить своє. Ми не стали слухати на стадіоні фанерну групу з Луганська, а познайомилися з охоронцем місцевого магазину канцтоварів. Не було де заночувати, і він запропонував нам заночувати у нього. Потім самогон, божевільні краєвиди, ми дивимося на воду... І тут нас починають оточувати бички з телятами. Самогон вони з нами не пили, але нас слухали.
Чудово, що відбувалися неочікувані штуки і з цього маєш матеріал для натхнення.
– А Чернівці…
– Ми дуже любимо Чернівці. Плануємо тут відзняти кліп на нашу пісню «Єврейський хлопчик» Анатолія Секретарьова. Чому такі асоціації? Я сам виріс на Єрусалимці – це такий район у Вінниці, який дуже нагадує Чернівці. Вона є у нас в альбомі. Але Вінниця зараз розростається, ростуть поверхи, перекривають дворики. Хоча тут досі збереглися такі старовинні закапелки. Такі занедбані, на перший погляд (і на другий, напевно, також), місця дуже класні. І ця пісня – про таке містечко. Знаю, що у Чернівцях є єврейська громада. Але мене здивувало, як у вас багато російської мови. А взагалі – чудове місто. Ми закохалися у нього…
Підписатися на:
Дописи (Atom)