пʼятниця, 26 лютого 2010 р.

Листопад у Вінниці

Отже, перша композиція «ВКонтактє», яка мене здивувала була «Час» із Анатолієм Секретарьовим. Другою ж була «Листопад у Вінниці». Досить майстерно виконана, але стиль був зовсім не схожий на «Очеретяного кота» зразка 2006-го року. Оскільки здатність критично мислити була тимчасово вимкнена кількістю досі невідомих мені треків (в тому числі реміксів), всі вони вважалися новим матеріалом, над яким зараз працюють «Коти». Я був засмучений різкою зміною курсу творчих пошуків.

Через деякий час я відкопав альбоми «Бурса» і «Манія» і несподівано почув знайому мелодію! Отже це був не «новий», а «пройдений» етап творчості! Але показово що мої друзі, яким я давав послухати «Бурсу» відзначали музику «Вечора» серед інших композицій альбому.
Іншими словами – «Вечір» вийшов вдалим.



Листопад

І куди це дітись?
Ввечері їду додому.
З усіх сторін давлять в тролейбусі,
Мені в обличчя щось таке кажете.
Листопад у Вінниці,
Їду додому ввечері.
Десь біля шести вимкну світло –
Дома зустріне сліпа тиша.

І вечір розкаже –
Все як було, все покаже
І страхи і дрібні комахи непокоять.

неділя, 21 лютого 2010 р.

Зелена ліщина

Не можна сказати що ця пісня невідома - згадки про неї я періодично зустрічав в ЖЖ і навіть на сайті pisni.org.ua є її текст і у якості виконавця вказаний "Очеретяний кіт". Але саму пісню в їх виконанні я знайшов досить недавно і сподіваюся що окрім мене знайдутся ще люди які її досі не чули :)

Отже, хоча Анатолій Секретарьов не вказує присвят, але я думаю що не помилюся, якщо напишу що вона присвячена другові... (тут я помилився).

Якому другові вона присвячена Секретарьов написав вже сьогодні у своєму новому есе, якого не було на момент написання цього посту. Отже, присвячена ця пісня Юрію Коновалову, так само як і "Мой друг - алкоголик".

Зрозуміти важливість цієї пісні можна із цих слів Секретарьова у яких він вітає "Котів" із виходом "Мандрівки в Косаківку":

«…Моє знайомство з "котами" почалося давно, 93-року. Щоправда, тоді тільки з одним-з Романом Крілем. Потім потроху усі перезнайомились. Вони кажуть, що я їх вчитель. Втім, я сам у них також вчуся, та ще й вболіваю за них. Оце десь рік минув, як вони, на мій погляд, "перелізли через паркан". До цього до Саду вони тільки підбиралися. Якщо все буде добре, незабаром, в наступному альбомі, побільшає їхніх самостійних мандрівок. Поки що їх хоч і небагато, але вони вдалі. Тож - гайда у Косаківку!..»


Ну а я запрошую вас послухати "Зелену ліщину".


гурт "Очеретяний кіт"
Демо-запис, кінець 2007 р.


Зелена ліщина
Слова і музика - А. Секретарьов

Пам'ятаю, якось ранком, років двісті тому,
може й менше, але це не так важливо, сину,
прибігає мій товариш і волає : "Ану,
піднімайся, і рушаймо по зелену ліщину."

Я спочатку не второпав, але вмився, поїв,
дуже швидко, бо товариш нетерплячий чекає,
вже як вийшли за ворота, він мені розповів,
що ліщина за вокзалом, а де точно - не знає.

Треба йти до лісосмуги повз великі склади,
перелізти огорожу, що навкруг танкодрому,
там побачимо сторожку, і почнуться сади,
а за ними - та ліщина у гаї старому.

Вона класна - дуже довга, і рівнесенька, як
той бамбук, що на базарі продають нам грузини,
але краща. Бо крім того, що вона на дурняк,
більше зловиш, кажуть люди, якщо вудка з ліщини.

Йшли ми довго і недовго, бо цікаво було,
покаталися на танку, на дрезині, на возі,
познайомились з поетом, що мав дивне житло -
жив у бочці з-під горілки, в степу при дорозі.

Він читав нам гарні вірші, але всі не свої,
бо свої читати, каже, - це не дуже етично.
А завершив так: "Колеги, як сказав Навої,
кожна бочка порожніє, а ліщина - то вічне!"

Тож і рушили ми далі, крізь велике буття,
друг мій вже не зовсім поряд, бо пливе на хмарі,
але інших до походу приєднало життя:
той малює, той віршує, той гра на гітарі.

Так і досі я блукаю у тім райськім саду,
загубив початок шляху, геть забув причнну,
та, буває, аж зрадію, як відчую, що йду
красним лугом разом з другом по зелену ліщину.

2004 - листопад 2006.

середа, 17 лютого 2010 р.

Демидівський альбом вийде на лейблі "Укрм'юзік"

Тільки що в ЖЖ ком'юніті Володимир Войчишин написав:
"Київський лейбл "Укрмьюзік" за підтримки небайдужого вінницького мецената в березні випускає його в люди. Планується презентація в Києві, можливо знову в "Очеретяному коті" (тепер він є й на Фролівській). Окрім нових пісень Романа Кріля, бонусами йдуть спільні композиції з Яною Шпачинською та Павлом Нечитайлом, також кілька пісень десятирічної давнини. Ну і 3-4 відеокліпи на додачу. Буде красива й пухкенька книжечка з текстами і світлинами.
Сподіваємось і на турне в підтримку. Орієнтуємося на квітень, будемо раді всім пропозиціям з приводу концертів."

Майор Кочкин - задушевный друг для каждого из нас

Анатолій Секретарьов про пісню "Майор Кочкин".
Чесно кажучи досі я не дуже розумів цю пісню - в моїй уяві позитивні і негативні якості майора були сильно переплетені (якісь "красотки" з якимось "налом"). До того ж це була друга з двох російськомовних пісень з програми "Ранішні звуки" (першою був "Мой друг - алкоголик") і тому цілком природньо що соціальний негатив з "алкоголіка" перенісся і на "Кочкіна".
Однак декілька тижнів тому в одному з дописів Секретарьова (який тепер можна знайти хіба що в кешах Яндекса чи Гугла) я прочитав що Кочкін - позитивний персонаж. Вже у новому дописі всі сумніви щодо майора знято, але все-ж таки залишається питання - до якої "точки" він рухається? До ідеалу людини, громадянина, чи до "точки" яка очікує всіх людей незалежно від їх напрямку руху?
Отже, розповідь Анатолія Секретарьова:

Майор Кочкин
Слова и музыка - А. Секретарев

Майор Кочкин: продолжаем движение.
Жизнь - это бег, это растворение
в набегающем на гимнастерку пейзаже
с двумя красотками, одна из них даже
станет в свое время твоею женою.
Но это будет позже, не этой весною.
А этой весною кругом половодье.
Прорваны дамбы. Пожирает угодья
Нептун или кто-нибудь еще похлеще,
из тех, для кого мы всего лишь вещи.
Но мы не вещи. Мы когда -нибудь будем
не тем, что сейчас называется "люди",
а тем, во что нас трансформирует точка,
к которой движется майор Кочкин.

Майор Кочкин: продолжаем движение.
Есть проблема с кадрами. Но есть и решение:
не ждать героев, а обходиться налом,
то есть персоналом, которого валом.
То есть всеми нами - и нами и ими,
всеми, кто хоть как-то держит свое имя
и может взять участие, - если не в стычке,
то хотя бы в ежедневной перекличке.
"Что не отличает обет от обеда?" (голосом майора, обращающегося к строю)
"Главное - участие, а не победа." ("голосом" строя солдат)
Участие в движении, поскольку стоянка
похожа на бессмертие, а это обманка,
как песня: "Мама, я еще вернусь в твой маленький домик", -
ее придумал, кстати, не трагик, а комик.

2006

В отличие от большинства моих песен, написанных по принципу ab vita , проще говоря - "от житухи", песня "Майор Кочкин" написана "от мечты". Герой песни - это идеализированный Друг, Тот, с кем можно идти в разведку, Тот, кому подчиняешься, как себе самому и т.д.
Кстати, от отца и его сверстников-фронтовиков слышал выражение "задушевный друг". Смысл, вернее, исток этого понятия я понял совсем недавно, когда изучал ритуалы присяги в разных традициях. Так вот, во многих традициях каждый мужчина, достигший возраста мужа-воина, должен быть иметь "присяжного близнеца" или побратима, с которым производился особый ритуал присяги, состоящий в обмене "частицами душ". Оформлялся этот ритуал по-разному, часто побратимы слизывали друг у друга каплю крови из надреза на мизинце, обменивались амулетами и т.п. Отсюда и пошло выражение "задушевный друг", т.е. друг, которого получаешь "за душу", за частицу души, отданную ему навсегда.

Уверен, что при настоящем побратимстве каждый из побратимов искренне считал своего задушевного друга куда более стоящим человеком, чем он сам. И это прекрасное в своей неразрешимости противоречие, пожалуй, лучше всех согласий на свете!

Очевидно, поэтому я, не опасаясь перебора, старался сделать майора Кочкина "лучше всех нас", - ведь тогда он сможет быть всем нам задушевным другом, хотя бы виртуальным! Но считает ли майор Кочкин, в свою очередь, каждого из нас лучше его самого? Вполне возможно, ведь он, похоже, видит в нас не то, что сейчас называется "люди", а то, во что нас трансформирует та самая точка...


Запись - начало 2008.
Поет А. Секретарев.
Сопровождение - группа "Очеретяний". 
Аранжировка - Владимира Войчишина.

Данная запись этой песни еще далека от достижимого для меня и сопровождающих меня "Очеретяных котов" предела. Но мы будем "продолжать движение".

Доречі, ця пісня також увійшла в додемидівські "Ранішні звуки". Ось вона:


Запис - грудень 2008.
Очеретяний кіт, "Ранішні звуки"

понеділок, 15 лютого 2010 р.

Весна - песня, написанная флейтой, зимней оттепелью и хатой в селе Комаров

Анатолій Секретарьов пише в своєму журналі про історію написання пісні "Весна". До оригінального тексту додав відомості про дати і виконавців з попередніх дописів автора, а також (в кінці допису) невеличке есе про "Весну", яке він написав раніше.

Весна
Слова і музика - А. Секретарьов

Весна! Весна! Я разом з горобцями
збираюся в політ до річки край села.
А та кипить жаба`ми, карасями,
хоч вчора ще спала, так міцно ще спала.

Весна! Весна! Як цадик з Межибо`жа
або рибалка-піп, йду слухати пісні,
якими ця чудна малеча Божа
творить хвалу весні, творить хвалу весні.

12-14.02. 2008.

Эту песню я написал в 2008 году, в яркую зимнюю оттепель. Мы с Мыколой Доляком сидели на кухне и репертировали (оставляю опечатку для красоты и передачи состояния). Коля был в ударе, и когда его флейта исторгла что-то невероятно весеннее, я попросил его трохи помолчать и тут же сотворил текст первого четверостишия, музыку и содержание второго куплета. Когда репетиция закончилась и, Коля поехал домой, я, пока он ехал, закончил текст, позвонил ему и доложил, что у этой песни много авторов, но главные - его, Колина, флейта, вот эта весенняя зимняя оттепель и еще - хата в селе Комаров, где я недавно и счастливо жил, чередуя занятия самой что ни на есть модерновой наукой с общением с самым что ни на есть патриархальным подольским сельским житьем .

Здесь я размещаю две версии исполнения песни "Весна".
Вот первая, с "Очеретяными котами" и обилием одного из ее соавторов - доляковской флейты.


Демонстрационная запись сделана в начале 2008 г.
А. Секретарев - голос, гитара. Владимир Войчишин - гитара, аранжировка. Николай Доляк - флейта.


Другая версия была записана Максом Гладецким в Киеве. Здесь Макс играет на контрабасе, я потихоньку подыгрываю на гитаре, а партию клавишных исполняет, я бы сказал даже - вышивает Павел Шепета. Его соло посередине песни заменяет сомнительного качества авторские вокализы, звучащие в первой версии.

Павел Шепета и Максим Гладецкий - это мои давние друзья-приятели. Оба они принадлежат к мощным винницким музыкальным и актерским кланам.
Пашино родовое гнездо находится на Старом Городе, и в музыкальную школу он ходил, спускаясь по затененной старинной брусчатке мимо церкви святого Миколы и замковой горы к мосту через Южный Буг. Думаю, этот живописный маршрут и выработал у Паши его фирменную черту - неистребимый романтизм, от которого иногда, как от весеннего паводка-потопа, просто некуда деться.
Макс жил на противоположном берегу реки, на улице Хлебной, неподалеку драмтеатра, редакции областной газеты, обкома и прочих бурно функционирующих эпицентров винницкого prosperity, к которым, впрочем, сам Макс никогда никакого отношения не имел. Посему характер у Макса одновременно и боевой, деятельный, и философски-меланхоличный. Последнее качество воплотилось в его увлечении рыбалкой. Не помню, чтобы Макс, даже тогда, когда нет никакого клева, сказал: "Давай двигаться домой!" Нет, если рыбачить, так рыбачить. До полной темноты.

Сейчас Паша и Макс, известные джазмены, колесят по всему миру, и на афишах после их фамилий в скобках давно уже значится не "Винница", а "Украина" или "Киев". Но для меня они были и остаются винничанами и провинциалами в самом лучшем смысле этого слова. Французская пословица "Поэты рождаются в Руане и умирают в Париже" ярко свидетельствует о том, что суровые законы конъюктуры и властное притяжение столичных монстров-мегаполисов действуют во всем мире. Лично мне это притяжение не нравится. Думаю, мои друзья играли бы еще глубже, сочнее и самобытнее, если бы в свои далекие концертные турне они стартовали из родимых пенатов, а не из киевских девятиэтажек, по большому счету, им чужих. Но что поделаешь, - музыканты должны тусоваться среди музыкантов, а тусовку такого уровня, который нужен моим друзьям, в Виннице создать трудно.

Итак, два экс-провинциала и один провинциал де факто исполняют сверхпровинциальную песню "Весна". Не знаю, что воображали во время игры Макс и Паша, но мне виделось следующее.
По-весеннему приподнятая река, тяжелая влажная глина у воды с орущими лягушками и стебли сухого прошлогоднего камыша-очерета, ходящие ходуном под напором трущейся плотвы. И весь этот горячий весенний гармидер упоенно созерцают самые завзятые сельские жизнелюбы - бесшабашные гуляки-горобчики, смывшиеся со школы хлопчики и несгибаемые жилистые деды с удочками. В старину среди таких дедов часто можно было встретить благообразных сельских священников.
Из одной хасидской истории, я узнал, что и еврейским местечковым цадикам любование благодатным извержением радости жизни из окрестных водоемов было не чуждо. Эту историю про Великого маггида (т.е. Великого проповедника) равви Дов Баэра из Межирича я прочитал в очень хорошей книге - в сборнике "Хасидские предания" Мартина Бубера (http://lib.rus.ec/b/183284/read). Вот эта история.

На пруду

После смерти маггида его ученики собрались вместе и говорили о деяниях своего учителя. Когда дошла очередь рассказывать равви Шнеуру Залману, он обратился ко всем с вопросом: "Знаете ли вы, зачем наш наставник ходил каждый день на заре на пруд и стоял там какое-то время, прежде чем вернуться домой?"
Никто этого не знал. Равви Залман продолжал: "Он учился песне, которой лягушки славят Бога. Выучиться этой песне было сложно, и это заняло у него много времени".

Ну а теперь сама песня, т.е. ее вторая, джазовая версия:


Запись сделана в декабре 2008 г. 
Вокал, гитара - А. Секретарев. Павел Шепета - фортепиано. Максим Гладецкий - контрабас.
Звукорежиссер - М. Гладецкий.

Ще одне есе Секретарьова про "Весну":

Пісню "Весна", хоча її і написано у Вінниці, слід віднести не до "вінницьких", а до "підвінницьких", "хутірських", точніше - "комарівських" пісень автора. Комарів - це прибузьке село невіддалік Вінниці. Я прожив у Комарові 4 роки - з 2002-го по 2006-ий. Ці роки були дуже плідними, насамперед, - на вірші і наукові опуси. Сприяло такій родючості багато обставин. Зокрема, - можливість досить часто вирушати у приємні кілометрові подорожі на рибалку. Навесні це були виправи до затоки біля залишків греблі колишнього водяного млина. Мілка затока ця швидко прогрівалася весняним сонцем, тож і ставала місцем жвавого весняного гармидеру усілякої водяної живності.

Тепер щодо попа-рибалки і цадика з Межибожа, які з'являються у пісні. Батюшка з вудкою, який відпочиває на березі річки, є вельми типовим образом сільської української традиції. Та і сам я неодноразово зустрічав пастирей-рибалок під час своїх мандрівок по дніпровських і подільських рибальських урочищах. Що ж до цадика з Межибожа, то це образ цілком конкретний, запозичений автором з однієї канонічної хасидської історії. В ній йдеться про ребе Бера з Меджибожа, який, за словами його учнів, часто вирушав навесні до води, щоб, як казав сам ребе, "навчитися тієї пісні, якою жабки славлять Бога".

неділя, 14 лютого 2010 р.

Одного вечора - днепровская песня о солнце, земле и времени

Перепост з журналу Анатолія Секретарьова. Публікую його тут, бо у виконанні пісні беруть участь "коти". Взагалі Анатолій Михайлович вирішив розпочати цілу серію постів зі своїми піснями (ось іще один, досить цікавий але без "котів"), тому всім зацікавленим раджу почитати оригінали, бо, як на мене, проект дуже цікавий.

Песня "Одного вечора" ("В один из вечеров") настолько географична, т.е. настолько сильно (конечно, для меня самого) привязана к земле, что много слов в ней быть никак не может, - ведь земля, ее близкие и понятные нам ландшафты "поют" сильно, глубоко, высоко, но всегда бессловесно. Эта песня всякий раз, когда ее слушаю или, тем более, пою, переносит меня в родные Черкассы, на террасу кручи возле Юнацкого спуска На этой террасе в пору моего детства лепились крупные, разложистые, козацкого покроя хаты, правда крытые уже не соломой, а кровельной жестью. Иногда, увы, я, в компании подобных себе балбесов, тешился тем, что запускал в гулкую кровлю с Горы (так в Черкассах называли край города, подступающий к приднепровским склонам) - нет, не камнем, слава Богу, а зеленым надкушенным яблоком. Кровля грозно грохала-бухала, от круч немедленно отзывалось эхо, и от этого становилось то ли страшно, то ли стыдно.

Впрочем, в песне поется совсем о другом яблоке - о золотом яблоке Солнца, которое, если смотреть с той самой террасы, закатывается за Гору так рано, когда еще до вечера там, за Горой, еще далеко. Я, помнится, не раз в такую пору из уже затемненного уступа кручи выбегал наверх, на Гору, чтобы увидеть и удивиться, как далеко еще до вечера здесь - в горнем, шумящем, гудящем современном мире, таком непохожем на тот, уже закрытый темносиней завесой молчаливый островок былого козацкого житья.

Играют и поют со мной "Очеретяные коты", аранжировка Володи Войчишина.




Одного вечора...

Одного вечора, так схожого на інші вечори,
відчуєш ти, що це не вечір,
що сонце, сховане за черепом гори,
горить і там, горить і там, горить і там, - таке ж розпечене.
 
жовтень, 2005.

пʼятниця, 12 лютого 2010 р.

Фотозвіт про день народження Анатолія Секретарьова

Олег Усатюк розмістив відео-слайд-шоу на пісню "Піфагор" на честь дня народження Анатолія Секретарьова 30 січня 2010 року.

Приєднуємося до привітань маестро!

Мой друг - алкоголик

Отже пісня "Мой друг - алкоголик", як місцевий аналог Вейтсівських характерів.
Цікавий персонаж - на початку пісні "он живет одним прошлым", що характеризує його як людину, яка не стільки живе, скільки доживає. З іншого боку - у кожнім приспіві "и он жизнь свою начинал сначала", а завершуєтся пісня оптимістично-стверджувальним "Он живет!" (принаймні в інтерпретації Романа Кріля, бо у віршах Секретарьова стоїть спокійна крапка). Тобто наш протагоніст після кожного падіння знаходив сили починати все спочатку.


Очеретяний кіт, "Ранішні звуки"
Демо-запис, грудень 2008.


Додам від себе що ця пісня увійшла в програму "Ранішні звуки", але потім була виключена під час запису "Демидівського альбому" по концептуальних причинах.

Мой друг - алкоголик
Музыка, слова – А. Секретарев

Мой друг - алкоголик. Он живет одним прошлым.
Он бы пропил и его, что, увы, невозможно.
Впрочем, прошлое - это что-то вроде закуски,
выпьешь, вспомнишь, и вздрогнешь, и скажешь по-русски:
- Ах, мать-перемать, сколько разного было,
с кем я только не знался, где меня не носило! -
так мой друг вечерами портвейн попивает,
и в окошко глядит, и себя вспоминает.

В школе другу моему с трудом давались науки,
но из плеч его росли не крюки, а руки,
И если бы он не корпел над бумагой,
получился б из него неплохой работяга.
Но в стране ненормальной, где все - инженеры,
его в вуз потянуло какого-то черта.
Он там спился от тоски и от безнадеги
и вернулся домой ни с чем с полдороги.

А большая река текла всегда рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” - А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.

И вот мой друг связался с “Аэрофлотом”.
Его взяли туда, конечно, не первым пилотом,
а просто грузчиком при старом биплане,
что поля посыпал ядовитою дрянью.
Он таскал мешки с селитрой и дустом,
он шутил - “здесь выжить - это просто искусство!”.
И порой, от порывов попутного ветра
он блевал на свеклу с высоты в двадцать метров.

Все шло хорошо, но вот однажды
случился праздник - неважно какой, но важно, что очень важный,
и он по пьянке поспорил с пилотом,
что сигнет на скирду с крыла самолета.
И взлетели они на глазах у народа,
он упал на солому, а биплан - в огороды.
Шеф отмазал пилота и отправил лечиться,
а его на три года, - ну как тут не спиться?

А большая река всегда текла рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” - А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.

И вот мой друг задумал жениться.
Он решил стать отцом, он решил расплодиться.
И однажды ночью в парке он встретил подругу,
та возьми и отдайся ему с перепугу.
И ему в темноте показалось занятным,
что подруга была, как страна, необьятна.
Он вручил ей свой паспорт, сковородку и веник,
но ее рацион стоил бешеных денег.

И вот мой друг подался в завсклады.
Он слегка воровал, - ведь кормить ее ж надо!
Но потом пошли дети - обжоры в мамашу,
и он понял, что жизнь провалилась в парашу.
И когда ревизоры поставили точку,
чтоб спастись от тюряги, он продал свою почку.
Вышел он из больницы - без почки и тощий,
а жена укатила в Америку к теще.

А большая река всегда текла рядом,
он спускался к ней, он кроил ее взглядом.
Он кричал ей: “Что делать?!” - А она молчала.
И он жизнь свою начинал сначала.

Мой друг - алкоголик, он живет одним прошлым.
Мой друг - алкоголик... Он живет.

1997.

четвер, 11 лютого 2010 р.

"Час" Тома Вейтса

Коли я почав шукати "ВКонтакті" невідомі мені пісні "Очеретяного Кота", то однією з незнайомих пісень які мене вразили була пісня "Час". Правду кажучи мене спершу вразив не зміст, а швидше соліст - я вже звик до того що Роман Кріль віддає голосову партію Володимиру Войчишину чи Миколі Доляку, але бас? Хто це може бути?

Виявилося що це голос Анатолія Секретарьова - вчителя "Котів". Це відкриття спонукало мене на пошуки інших прикладів їх спільної творчості, але до цієї теми я збираюся повернутися пізніше.


А. Секретарьов, гурт "Очеретяний кіт".
Аранжування – Володимир Войчишин.
Демо-запис, початок 2008 р.


Час
Варіація на музику і тему пісні Т. Вейтса "Time"
Слова - О. Лакомов, А. Секретарьов


Поспішаю до тебе і знов не встигаю,
хоч і вдалим був, начебто, старт.
Не повзу, але чую, як сили втрачаю,
роздаю по дорозі свій скарб.

Час застиг, - час від часу і він спочиває.
А коли далі плисти, - він знає.
Птах сидить на старій черешні,
незнайомий птах, нетутешній.

Це час, час, час.
Час, час.
Час у твоєї любові.
Час, час, час.

2008.

А ось що пише А. Секретарьов про творчість Тома Вейтса:

"...Тут нужно заметить, что вообще-то я слабо представляю себе состояние современного песенного дела. Но сейчас меня это заинтересовало, и я буду потихоньку углублять свои знания. Вот и сегодня я решил познакомиться с образом жизни Тома Вейтса, одного из близких мне авторов-исполнителей. Так вот, оказалось, что этот человек живет в американской глубинке с женой и тремя детьми, редко выбирается "на люди" и не употребляет алкоголя уже 15 лет. На первый взгляд, трудно увязать такой модус вивенди с разнообразием его репертуара (как в музыке, так и в текстах), с явной шокинговой, алкогольно-приблатнененной доминантой. Но если подумать, то где, как не в глубинке, где все люди более на виду, чем в мегаполисе, лучше наблюдать весь широкий спектр людских характеров и доль. К тому же в глубинке лучше просматривается индивидуальность, личностность характера, в то время как в мегаполисе сильнее срабатывает типизация, превращающая героя-личность в героя-персону (например в московского алкоголика богемного типа. т.н. "митька"). Позволю себе в качестве "личностной" альтернативы привести героя собственной, "глубинковой" песни "Мой друг - алкоголик".

("Мой друг - алкоголик" буде темою наступного допису)

середа, 3 лютого 2010 р.

Налягай на весла



Двоє в човні -
Молодший налягає на весла.
Вранішній дим світанком -
Суміш вогка світанком воскресла.

Річка шумить...
Крихкі острівці посірілого льоду
Долає хлюп весел.
Чути мотор - рибнадзор на природу
Виїхав. В'їхав...

Другий - той шкіпер.
Вказує рух він як жива мапа.
Навіть вночі йому вогні не потрібні -
він завжди знає напрям.

Хоч рідко коли,
Хоч рідко коли
той напрям рухів як хотілося б діє
Може він мріє?
Мабуть він мріє - в тумані ріки
Мрії шепоче ранішня весна.

Гей, куме,
Налягай на весла!
Треба дістатися берегу.

Рибальська затока
Човен прибульців охоплює черевом
Пісочного руху.
Ще в часи комунізму втомлені містом
Захопили це місце -
Тепер мають облогу, виклики в суд.
Дачне село - пісне, але живописне,- воно
В намисті човнів випливає з туману.

Пахощі йоду вертають часи
Коли пацаном допливав до коси
І мріяв доплисти до острову Байда!..
(Зараз це в іншому місті).

Рибалки зчищають молюсків з сіток,
Лящів в них немає - є плітка!
Беремо і гайда!
Беремо і гайда!
В тумані ріки
Мрії шепоче ранішня весна.

Гей, куме,
Налягай на весла!
Треба дістатися берегу.

Сільський рок у Демидівці творив гурт "Очеретяний кіт"

Вінницький гурт «Очеретяний кіт» повноцінно презентував свій новий «Демидівський альбом» на свято Водохреща.

Влітку «коти» на 5 днів покинули метушню міста і гармонійно поєднали сільський відпочинок із записуванням пісень. Поїхали у село Демидівку Жмеринського району і там, у простій сільській хаті, створили імпровізовану студію. Так і народився «Демидівський альбом». А от презентація його відбулась минулого тижня, на Водохреща.

Учасники гурту зізнались, що у сільській хатині творчий процес відбувався абсолютно несвідомо. Взагалі, записати альбом у селі було мрією «котів». Бо, за їхніми словами, у кожного українця є своє тяжіння до села. Воно виходить ізсередини. І лише там можна відчути свободу, по-справжньому відпочити, плідно попрацювати.

Такою агітацією повернутися до барв і приємностей сільського життя пройнята кожна композиція з нового альбому. Музиканти переконані, що метушня міста не так часто дозволяє знайти час для таких творчих справ. Для тих п'яти літніх днів у Демидівці «Очеретяний кіт» готувався близько двох місяців. Саме Демидівка надихнула гурт на створення декількох пісень, зокрема «Окіл рову» і «Табу».

– Купити свою хатинку в селі і жити там — це мрія класична, і її можна здійснити, — розповіли учасники гурту вінницьким інтернет-виданням. — Свобода та відсутність сусідів зіграли свою роль. Демидівка — це ідеальне місце для нас. Це — наша антикризова ідея створення музичного продукту.

Адже сьогодні випускати альбом невигідно, всі видавці сказали дружно «ні». Ми намагаємося потроху самі дістатися слухача, маємо сторінки у соціальних мережах, а ще дуже сподіваємося, що завдяки нашим друзям контакт зі слухачем стане тіснішим, якіснішим і яскравішим.

Єва ОСТРОВСЬКА
3.02.2010

Оригінал

понеділок, 1 лютого 2010 р.

Апологія "Рейок" у їх додемидівській версії

Oдpaзy xoчy cкaзaти щo кpитикa – cпpaвa нeблaгoдapнa, бo aвтopи її нe cпpиймaють (і пpaвильнo poблять), тa і взaгaлі пoвчaти мaйcтpa як йoмy пиcaти віpші, якy мyзикy гpaти, зa якy cтpyнy дьopгaти пo якиx бapaбaнax cтyкaти – нєxapaшo.
(Тyт я мaю зaмoвкнyти ocтaтoчнo, aлe... – зaлишaйтecя з нaми :)

Oтжe, мій дocвід cпpийняття і ocмиcлeння цьoгo тeкcтyaльнo-мyзичнoгo cплaвy який мaє нaзвy «Peйки».
У першій версії цього тексту я закликав читача ввімкнути уяву, але із переїздом на власний блог мої технічні можливості трохи розширилися, отже можна просто увімкнути пісню "Рейки" в її вepcіі нa MyRadio.com.ua (дo peчі нa цій cтopінці виднo щo cтapa вepcія піcні мaє нaйвищий peйтинг з ycіx «міжaльбoмниx» зaпиcів http://myradio.com.ua/group/3551 , щo, нa мій пoгляд, пoкaзyє щo вoнa нaйбільш cпoдoбaлacя cлyxaчaм, a oтжe мaє пpaвo нa oкpeмe іcнyвaння). Щe дoдaм, щo y тoмy caмoмy peйтингy вoнa дyжe відіpвaлacя від іншиx мoїx yлюблeниx піceнь – «10 poків кінoмexaнікoм» і «Paнішня вecнa» (тaм дe «двoє в чoвні»), щo як нa мeнe, тeж пoкaзoвe явищe.



Отже поїхали:

(ocнoвний тeмп)
Peйки єднaють cвіти –
Міcтa, міcтeчкa, ceлa.
Пo cyті мeтaлeві дpoти-бpaти:
Нyль, фaзa... нeбo!

В цій pізниці зapядів
Шyмить, шypxoтить і гyдe,
Гyдe eлeктpичкa – xтocь її вeдe,
Xтocь її вeдe... Дeцибeли джaзy...

(пpoгpaш)

Поки звучить музика без слів вставлю своїх п’ять копійок.
Рейки — це слово задає точку зору, рівень з якого ми сприймаємо електричку. Вона з’являється лише в кінці куплету, але її рух і гуркіт колес відчувається набагато раніше — (все як у житті!) — спочатку відчуття (навіть передчуття) і лише потім сам об’єкт з’являється у полі нашого зору.
Ось ми її побачили, почули зрозуміли, відчули це напруження ритму, цю чітку схему в якій відбувається рух, і навіть невеличку «розкачку» цієї схеми, бо електричка погойдується від руху (на словах «металеві дроти-брати» — дроти які гойдаються! Дуже влучно!). І ось цей ритм після куплету «розчиняється», змінюється, він все ще задає певні рамки, але пісня їх «перестала помічати» — вона вивільнюється, з’являється просто фізичне відчуття свободи!
Рух (електрички) продовжуєтся, але ми раптово змінили точку зору — електричка підхопила нас і несе вперед — ми ненадовго забули про всю цю машинерію — всі ці колеса, стики, костилі, шпали, — і насолоджуємося чистим рухом, польотом.
Дуже важливим є момент цього подолання ритмічної схеми. Воно відбувається після слова «джаз». Такий самий прийом несподіваної свободи використовується у творах Луї Армстронга, коли оркестр тримає шалений темп сучасного життя, а труба Армстронга немов не помічає цього ритму, але звучить дуже гармонійно із оркестром. Свобода, яка є і у наш напружений, шалений, «божевільний» час.
Програш закінчується ми знову опиняємось у вагоні:

Забув, коли бачив тут в останнє
Паперові скрині від бананів.
Нагромаджені шухляди усюди в вагоні
Подільські яблуневі конвої!

Візки, кравчучки – масивні, хенд-мейд
Серед них знайдуться
Прості шедеври стихійних базарів
Залізні поні чекають... В осіннім вагоні...

Насправді ми ще не зовсім були у вагоні — ми відчуваємо його ритм його руху, немов зазираючи крізь вікна. Саме тут хочу зробити ремарку щодо «перенавантаженості» тексту. Він дуже добре сприймається (окрім хенд-мейдів) і гармонійно підтримує ритм музики. Слова не проминають повз слухача, але й тут можна було б знайти цікавий художній прийом — спробуйте позазирати у вікна електрички коли вона проноситьс я повз вас на повній швидкості! Якщо ви одному вікну (слову) приділяєте забагато уваги — всі інші просто проносяться мимо!
Дуже влучне слово «нагромаджені» — тільки одне це слово малює картину як ці шухляди у вагоні складені. Його точно не треба «розвантажувати» — ця стисненість звуків просто необхідна!
І знову в кінці куплета ритм розчинюється — тут ключовим словом стала «осінь». Ми немов визираємо з вікна щоб подивитися на оточуючу природу...

(довгий програш)

І ось ми таки опинилися у самому вагоні. Тут ритм вже відчувається вже не так як назовні, ми роздивляємся навколо, ніякої метушні не бачимо:

(Повільна тема)
Це було колись а зараз –
Напівпустий вагон і третій клас.
Плейер додає кольори, лунає
Помаранчевий джаз!

А тут напевно передається стан чоловіка, що «напроти сідає»:
(Основний темп)
Чоловік напроти сідає,
Щось кумедне розповідає.
Чому він злий? Чому самотній
Як день суботній?

Знову «вихід за межі» вагону:
(Повільна тема)
За вікном сутеніє.
Зимовий вечір догоря.

(програш, десь у кінці програшу йде чітка «латина»,
щось на кшталт «Arriba mujer! Ay-ay-ay-ay-ay-ay!)

Ця «латина», а точніше іспанська/португальська це... повернення до першого рядка пісні! Це напів-музичне напів-текстуальне звернення до «Рейки єднають світи». Тільки тоді це означало «Світи – міста, містечка, села», а тепер це означення дотягнулося аж до Бразилії! Композиційно це дуже сильний прийом! До того ж виконаний в іншій площині, що перетворює «коло» у «спіраль».

Тепер щодо пісні з "Демидівського альбому". Атмосферу електрички пісня передає, і відчувається що присвяту всім людям важкої, але водночас важливої професії, що несуть різні корисні речі пасажирам електрички зроблено не просто так. Але пісня вийшла зовсім інша, хоча нового тексту в ній не з’явилося. Пісня також має право на існування, але вона зовсім про інше. Тут нема усіх цих «польотів». Ми з самого початку опиняємося у вагоні і їдемо, їдемо, їдемо і розглядаємо супутників та їх речі (шухляди, коробки - ти ба, знов кравчучки), протискаємося всередину або поближче до дверей і весь час нас супроводжують люди незвичайної професії які довели рух через переповнений вагон до стану мистецтва.



Я б голосував щоб «додемидівський» варіант був записаний хоча б у вигляді бонусу. Ось наприклад деякі виконавці по три ремікси однієї пісні на один альбом записують, а тут не просто ремікс — це фактично зовсім інший музично/текстовий простір!

Сподіваюся що я не перевантажив вас своїми враженнями і вони стануть вам у пригоді.