пʼятниця, 1 квітня 2005 р.

МИ -- КОТИ, ЯКІ ЖИВУТЬ У БАГНЮЦІ

На сцені вони зображають із себе таємничо-містичних шаманів. Щось бурмотять, муркочуть, повторюють ті самі слова знову й знову під брязкіт саморобного бубна зі шкіри гірського цапа. По колу, по колу... За столиком у кав'ярні наче звичайні люди, які люблять гарячий шоколад й артистично, хоча трохи з поспіхом, видихають дим цигарок. Немолодий колектив майже "бременських" музикантів. Вони багато подорожують і мало заробляють. "Очеретяний кіт" уже десять років грає абсолютно некомерційну музику, небезпідставно сподіваючись, що комусь вона потрібна. Інтерв'ю -- із фронтменом гурту -- Володимиром на прізвисько "Очеретяний Кіт".

-- Ніхто з хлопців іще не втомився від непростої долі рок-музиканта: коли грошей стабільно немає, а твоя музика залежить від організаторів концертів?

-- Поки що ні. Кожен із нас заробляє гроші у якийсь інший спосіб. Нас серйозно струсонула революція, під час якої ми багато їздили і щодня давали концерти. Тепер працюємо над новим матеріалом для альбому чумацьких пісень.

Узагалі, нам потрібно не так уже й багато. Скажімо, ста доларів на місяць було би цілком достатньо, аби жити тільки музикою і не думати про гроші. Минуло десять років, і наші амбіції, мабуть, просто згоріли. Свої гроші витрачаємо на поїздки та контакти, адже спілкування з різними людьми -- найцінніше, що маємо у цьому житті. Я вже давно зрозумів, що коли тебе оточують ті самі люди, ти застрягаєш на одному рівні і не маєш можливості йти далі. Дуже важливо, щоби людина прожила справжнє життя, тоді з нею є про що говорити.

Мені подобається, що тепер з'являється щораз більше бізнесменів, які готові вкладати гроші у мистецтво, які прагнуть, щоб їхні діти слухали якісну музику. Будь-яке добре діло завжди відгукується, навіть якщо не грішми, то чимось іншим.

-- Чи можна сказати, що група "Очеретяний кіт" -- окраса Вінниці?

-- На початку 1990-х у Вінниці був доволі потужний музичний рух. Із часом він вичерпав себе. Хтось утік до Києва, інші просто перестали займатися музикою. Ми як старожили (цього року групі виповниться десять літ. -- Авт.), звісно, маємо певний авторитет. І хоча місцева влада не допомагає нам, слід сказати, що й не заважає.

Ми живемо за кілька годин їзди від Києва, тому часто виступаємо в тамтешніх клубах. Але толку з того особливого нема: грошей клуби багато не платять, а сподіватися, що хтось десь там тебе побачить -- марно. І все одно мені імпонує ідея жити в маленькому місті, такому, як Вінниця. Тут маємо все, чого потребуємо, й можна не бавитися у "модну" тусовку, в "крутих" хлопців.

Гурт "Гайдамаки", з яким ми відіграли кілька концертів у Західній Україні, порадив "вписатися" у закордонну фестивальну тему. Мовляв, так і грошей можна підзаробили і популярності якоїсь набути. Ми почали цікавитися і, до речі, днями вже отримали пропозицію поїхати влітку до Англії на фестиваль етнічної музики в невеличке містечко, назву якого так одразу й не пригадаю.

-- Хто або що є вашою музою?

-- Ми -- коти, які живуть у багнюці й задоволені своїм життям. Реалісти, закохані в сучасність. Ми просто йдемо тунелем, у кінці якого бачимо світло. Та коли дійдемо до нього, хтозна? Але річ у тім, що коли ти визначаєшся зі своїм ставленням до світу, починаєш краще розуміти себе та дійсність навколо. Нас надихають мандрівки. Тому восени традиційно їздимо в Крим. Нас надихає простота, бо спеціально щось ускладнювати з власної примхи нема сенсу. Якщо можна так сказати, то ми не граємо музику, ми займаємося філософією. Співаємо про те, що відбувається щоденно з різними людьми. Про їхні страхи, депресії та розчарування. Сигарети, алкоголь, інтернет -- найстрашніші біди нашого часу. Аби щось робити, потрібно бути вільним. Мені особисто хочеться не так багато: трохи грошей та спокою. Я вже давно не думаю про жодну популярність. Дуже важко жити, коли тебе знає багато людей. Мене у Вінниці впізнають люди просто на вулиці, і я від того зовсім не кайфую.

-- Навіщо ж тоді граєте?

-- Ми впевнені в своєму музичному матеріалі. Не думаємо про те, що своєю творчістю хочемо змінити світ та свідомість людей. Не кажемо, що граємо тому, що не можемо не грати. Просто вважаємо: те, що ми робимо, має право на існування. Це добра, якісна музика. У наших піснях немає максималізму чи агресії, сама філософія і бажання допомогти людям краще зрозуміти себе.

-- Володимире, як гадаєш, чи змогла би група "Очеретяний кіт" існувати поза соціумом?

-- Людина -- це те, що її оточує. Наші речі -- це ми. Тож мешканці великих міст -- безперечно, продукти соціуму. Ми маємо добру школу гри у підземних переходах та на вулиці. До речі, я помітив, що коли не думаєш про гроші, а граєш для власного задоволення -- трапляються дива. Колись нам із товаришем п'яний чувак кинув 300 євро. Узагалі, дива відбуваються з людьми, які не грішать. Тому маємо за принцип давати їсти іншим те, що самі хочемо їсти. Не можна нікому продаватися, бо не буде еволюції. Не можна бавитися у мистецтво, тому ми абсолютно щирі.

Розмовляла Катерина КИРИЛОВА