Шлях на Літин

За традицією публікую лише есе Анатолія Секретарьова про створення цієї пісні. Але всіх зацікавлених запрошую на сторінку його блога, де автор виклав свої думки про подільський шлях взагалі. Отже есе про пісню:

"Пісню написано за почутою від вінницької старожительки Г. Т. Юхимчук історією про хлопця Івана, який (це було десь у 1920-і роки) заходився копати криницю край Літинського шляху. За словами оповідачки, ця криниця знаходилась в урочищі "Долинки" - так звалися два яра з ручаями, які перетинали Літинський шлях (зараз - Хмільницьке шосе) в районі вулиці Максимовича. Далі цитую оповідачку: “Отже, Іван був хлопець дужий, то ж швидко й води дістався. Сів в останню цеберу з глиною, кричить людям - тягніть! Ті потягли, але мотуззя увірвалося, Іван впав і забив спину. З того часу заслаб він на ноги, але руки мав міцні, ходив на милицях. Щоранку приходив Іван до своєї криниці. А вода у ній була дуже гарна! Тож набере Іван повні балії для коней та худоби, для людей - кухлі, глеки і напуває усіх, хто до нього з шляху завертає. І давали йому люди за це добру ціну - що кому не жалко. Отак він і жив.”

Історія ця вразила мене своєю схожістю з бібілійними притчами з їх невичерпним, незбагненним до кінця змістом. Тож і пісня вийшла дещо таємничою, викликаючою і у виконавця, і у слухача (про це я чув неодноразово) кожного разу нові думки і асоціації."


Запис - початок 2008 р.
А. Секретарьов, "Очеретяний кіт", Юрій Харченко (флюгельгорн).
Аранжування - Володимир Войчишин.


Шлях на Літин
Слова і музика - А. Секретарьов
Шлях на Літин, чорні липи, небо з криці.
Завертаймо, куме, коней до кирниці.
Завертаймо, куме, коней до Івана,
до Івана, водяного дідугана.

Як кидав Господь у прірву Люцифера,
так летіла та останняя цебера,
так летіла, що як крила руки стали,
та й до милиць назавжди поприростали.

Доля щира, доля темна, - як криниця.
Не журіться, добрі люди, не журіться.
Дай-но нам води, Іване, з твого глека.
Пиймо, куме, бо ще їхати далеко!

1988.