У нас немає національних олігархів

Розмова з Романом Крілем і Володимиром Войчишиним, музикантами гурту «Очеретяний кіт»

Усі українські музичні гурти, які виступали на сцені нещодавнього фестивалю «Шешори-2006», безперечно, заслуговують на відверте захоплення та повагу. В кого ж ноги не підкошувалися під час виступу «Гайдамаків»? А чи знайдеться хтось, хто не відчував пришвидшеного темпу серцебиття, коли заспівав Дмитро Добрий Вечір («Вій»)? Не можна забути про вибух емоцій і демонстрацію енергії українського духу, коли грали «Перкалаба», «Гуцул Каліпсо», «Бурдон» чи «Пропала грамота».

На цьогорічному фестивалі нікому не довелося засумніватися, що в Україні є якісна етнічна музика, яка живиться переказами та традиціями предків. На особливу увагу заслуговує унікальна в своєму роді група «Очеретяний кіт». Адже цей вінницький колектив виконує пісні, які чумаки створювали на дорогах, що вели до безцінного в ті давні часи скарбу — солі. Нині в нашій країні немає проблем із купівлею-продажем цього продукту, але, погодьтеся, без нього не обійтися. Інакше страва буде несмачною, і марно витрачати час на її приготування.

Мабуть, саме на часі дбати і про складники в музичних стравах, щоб бува не впасти в несмак і не отруїтися чи то «фанерною попсою», чи то іншою примітивною підробкою, яку музикою назвати важко. Учасники «Очеретяного кота» пропонують відчути смаковитий запал чумацьких пісень та охоче погодилися відповісти на декілька запитань.

— Скільки років «Очеретяний кіт» на музичній сцені, та що йому вдалося зробити за цей час?

— Давно вже це було, коли починали грати. Більш ніж десять років тому. Наразі випустили чотири альбоми:1998-го — «Бурсу», наступного року вийшла «Манія», тоді «Коломийки» (2000) і, нарешті, цьогоріч нам вдалося на студії «УкрМюзік» створити четвертий — «Мандрівка в косаківку».

— Ваше «амплуа» — тільки чумацькі пісні чи бувають і варіації?

— Ні, не лише чумацькі. Наприклад, третій наш альбом — це винятково коломийки. В другому присутня електроніка. Виконуємо й авторські пісні на вірші вокаліста гурту Романа Кріля та вінницького поета Анатолія Секретарьова. Вони насичені надзвичайно цікавою тематикою.

— А як щодо складу гурту? Він у вас постійний чи також змінюється?

— Склад завжди змінюється. Тепер нас п’ятеро. Працюємо вже більш акустичним складом. У нашій грі присутні флейта, акустична гітара, контрабас, скрипка та бухало.

— У Шешорах ви вже не вперше. Які враження саме від цьогорічного фестивалю? Що нового відчули, побачили, порівняно з минулим роком?

— По-перше, людей значно більше. І, до речі, вік присутніх також змінився. Порівняно з попереднім фестивалем, помолодшали на п’ять-шість років. Це дуже оптимістичний момент, тому що означає — українська культура ще розвивається. І дуже приємно, коли такий натовп народу підтримує тебе, коли виходиш на сцену.

— А що змінилося у вашому колективі в проміжку між «Шешорами-2005» і «Шешорами-2006»?

— Головним моментом вважаємо те, що нам удалося відступити від занадто перебільшеної ідеї фолькової динаміки до сучасного світу, який знаємо краще. Пісні, які народжуються зараз, будуть зрозумілішими і для нас, і для слухачів. Ми знаємо свій теперішній світ краще, ніж той, що був. Тому й з’являються нові твори.Будь-який хор чи гурт повинен зробити певний внесок в українську музику. Вважаємо, це справа честі. Дуже важливо, щоб сучасна музика, як і сучасна думка, сучасне життя теж гордо демонструвала свої рівні, які слухач відчуває.

— Ви в музиці більш ніж десять років. Як щодо підтримки вашої роботи з боку держави? Чи зараз, на вашу думку, легше «просувати» українську музику?

— Якщо ти намагаєшся виконувати свою роботу щиро, з любов’ю, то слухач знайдеться обов’язково. А щодо державної підтримки, то відомо — в нас гроші здебільшого викидають на ніщо. У нас немає національних олігархів, а культурний рівень вітчизняних бізнесменів дуже низький. Потрібна практика роботи з людьми. Тоді аудиторія знатиме пісні, бачитиме і, відповідно, купуватиме альбоми. А музикантам усе слід робити щиро та відверто, тоді все буде гаразд. Можливо, в іншій країні це не було б потрібно. А в нас потрібно все, що зроблено з любов’ю. У нас є друзі, які допомагають. І чудово, що є такі фестивалі, як «Шешори», «Країна мрій».

— А де ще вас можна почути, крім Вінниці та Шешор?

— Ми дуже любимо грати на вулицях Вінниці. Таким чином піднімаємо культурний рівень міста. І з-закордону надходили пропозиції, але чомусь завжди щось не складається з нормальним фінансуванням.

Відомо, що є рівень змісту та рівень виконання пісень. Щоб зіграти за кордоном, потрібно сформувати в слухача інтерес до чогось гучного. Зміст уже не дуже обов’язковий. А ми не хотіли б робити акцент лише на драйві.

— Тож на яку ідею сьогодні потрібно скеровувати свої думки та зусилля українській музиці?

— У кожного своя ідея. Головне, якщо ти чоловік — бути чоловіком і не йти на поступки із совістю. Не продаватися. Якщо Бог дарував тобі певну красу, то роби так, аби не розміняти цей дар. У нас є дуже багато якісної музики, яку можна якісно виконувати. Тож напрям має бути передовсім щирим. Потрібно розуміти, що і зміст, і мелодія, і виконання є важливими. Але зміст і мелодія — первинні. А якщо дуже красиво співати якусь «лажу» (що часто роблять), це вже обман.

— Чому назвали колектив «Очеретяний кіт»? І що ваш «кіт» планує «спіймати» в майбутньому?

— Тепер це вже легенда. А насправді філософське підґрунтя може бути таким: очеретяний кіт — це тварина, яка живе в очереті. Це все, що їй потрібно. Мешкаємо у Вінниці, й нам дуже не подобається тенденція, коли всі масово їдуть до Києва, бо там — гроші з усієї країни. Ми хотіли б і надалі жити в «своєму очереті», в своїй Вінниці. Потрібно, щоб людина могла заробляти на життя там, де їй приємно, а не там, де «крутиться бабло». На майбутнє маємо багато нового матеріалу. Хочемо записати всі чумацькі пісні в нас на студії, що розміщена на березі озера. Записати просто в очереті, разом із жабами та дзюрчанням водички.

Розмовляла Роксолана Кравчук, «Львівська газета», Шешори-Львів

Оригінал, Іще один